Ми з Машею одружені вже понад десять років. Коли я її тільки зустрів, то відразу зрозумів, що це та жінка, з якою я хочу прожити все своє життя. А ось я їй не одразу сподобався.

Минуло три роки, перш ніж вона теж закохалася в мене і погодилася вийти заміж. Я був абсолютно щасливий! І досі готовий зробити для своєї дружини все, що вона попросить.

Друзі, які вже були одружені, як один казали мені, що це почуття минає через два-три роки. Мовляв, потім усе з’їдає побут, і ви починаєте жити як сусіди. Тому що спільне житло, діти, проблеми – простіше продовжувати це тягнути, ніж розлучатися та шукати нове кохання.

Я тоді вирішив, що в мене так точно не буде. Тому робив усе, щоб наше життя нагадувало медовий місяць. Робив Маші сюрпризи, дарував квіти без приводу, запрошував до ресторану.

Звичайно, щодня робив компліменти і говорив, як сильно я її кохаю. І, зрозуміло, допомагав із домашніми справами. Тоді дружина часто говорила, як їй зі мною пощастило.

Через чотири роки після весілля вона завагітніла, і в нас народилася донька. Це вже дещо порушило наше звичне життя.

Коли в будинку є маленька дитина, то тут не до романтики. Постійне недосипання, гори підгузків та брудного одягу, дитячі болячки, то кольки, то зубки, то ще щось.

Ми на той період обоє наче випали з життя. Маша цілодобово займалася дитиною, я втомлювався на роботі, але все одно намагався допомогти їй по дому, чим міг. І, напевно, саме тоді вся ця рутина та побут почали потроху гасити наше любовне полум’я.

Ще гірше стало за три роки, коли Маша зрозуміла, що знову вагітна. Чесно кажучи, я тоді вже сумнівався, що нам потрібна друга дитина, але дружина дуже хотіла, тому я не заперечував. В нас народилася ще одна донька.

Вдруге було й легше та складніше одночасно. Ми обидвоє приблизно розуміли, що на нас чекає і як з цим впоратися. Але при цьому дітей було вже двоє, а отже, турбот у два рази більше.

І ще десь років зо два ми з Машею жили як сомнамбули. Всі сили та увага діставалися лише дітям, а одна на одну у нас уже ні енергії ні емоцій не залишалося.

Але зараз доньки підросли, обидві ходять до дитячого садка. Старша наступного року стане першокласницею. Звісно, ​​стало набагато легше. Дружина вийшла працювати. Я пропонував їй займатися господарством, але Маша не захотіла.

Сказала, що вже забула, як виглядає зовнішній світ, і що ще кілька років такого життя і вона відучиться з людьми розмовляти. Робота її трохи підбадьорила. Але, з іншого боку, після такої перерви дружині треба було багато згадувати, щось вивчати з нуля.

Тому вона дуже втомлювалася після роботи. А дітей, звісно, ​​ніхто не скасовував. Я їй теж допомагав як міг. Тільки ось проблема в тому, що я закінчував пізніше за дружину і фізично не міг, наприклад, забирати дочок з садка.

А потім я зрозумів, що так і далі буде. Діти з нами щонайменше років до вісімнадцяти, тому треба якось адаптуватися до того, що вони є в нашому житті. Це не привід перетворюватися на сусідів, якими ми, по суті, були останні кілька років.

Я вирішив, що треба відновити наші стосунки, щоб вони стали такими, як у перші роки шлюбу. Тільки з’ясувалося, що Машу це ніби не цікавить. Я намагався влаштовувати їй удома романтичні вечори. Пропонував їй сходити до ресторану, погуляти та інше. З доньками б посиділи її чи мої батьки. Але дружина каже, що зараз у неї ні на що немає сил та бажання.

І після роботи Маша включає собі якийсь серіал і дивиться його допізна. На мене їй начхати! І я зовсім не розумію, що з цим робити. Невже після народження дітей наше життя тепер ніколи не стане таким, як у перші роки?

КІНЕЦЬ.