За свої 56 років я неабияк розчарувалась в чоловіках. Вперше ступила на весільний рушник у 22. Ми жили в невеличкому місті та усі мені заздрили, адже Степан був чудовим чоловіком – гарним і працьовитим.

У нас все було ідеально, прекрасні взаємини. Лишень жили з його батьками. Минуло два роки і його мама почала на мене тиснути:

– Що це ти ніяк не вагітнієш? Перевірялася? Все добре?

– Та наче так. А куди ж нам поспішати. Спершу бажано окреме житло придбати.

– Ти дивись не тягни, бо ж роки минають.

Разом ми прожили ще три роки, та я так і не завагітніла. Кілька разів обстежувалась, лікарі не могли знайти причину. А якось я почула, як свекруха повчає Степана:

– Та розлучись, доки не пізно. Знайдеш іншу – народить. Інакше згодом все життя картатимешся, що дітей нема.

Врешті він її послухав. Щоправда, спочатку коханка від нього завагітніла, а вже тоді ми розлучились. Свекруха навіть не приховувала своєї радості.

А я більше не могла залишатись в цьому місті. Переїхала в обласний центр. Але скоро вирішила з подругою до Італії вирушити, адже житла не мала. Пропрацювала там три роки й повернулась, не могла я й далі старих доглядати, хотілося ще життя влаштувати.

Я купила двокімнатну квартиру в Тернополі. Знайшла роботу, де й познайомилась з Сергієм. Він був добрим і уважним. Ми побралися через рік, жили в мене. Він знав, що я не зможу народити, але ніколи цим не переймався, запевняв, що не хоче дітей. Зовсім скоро я збагнула, що він – ніякий, зовсім безініціативний.

Його завжди все влаштовувало, плив собі за течією. А мене це страшенно дратувало. Хотілось розвитку, щоб прагнув більше заробляти, аби ми на море їздили, гарно жили. Та цього не було. 

Минуло кілька років, ми увесь час сварились. І одного дня він сказав:

– Я так більше не можу, ти постійно мене пиляєш, а я хочу спокою!

Він пішов, а я навіть не побивалась через це. Хоча тоді мені вже 43 виповнилось. Якийсь час я жила сама, але мріяла зустріти своє кохання.

Тоді зареєструвалась у відомій соцмережі та познайомилась з Артуром. Військовим, високим і гарним. Він відразу мене привабив сильним і рішучим характером. Я завжди мріяла про такого, щоб з ним нічого не страшно було.

Та щойно ми почали жити разом –  збагнула, муштра буде всюди. Він відразу сказав, що все в моїй квартирі не так. Погано прибираю, не те готую. Вимагав, аби я вставала о 5 ранку, щоб до того, як він прокинеться – все було ідеально. Витримала я всього два місяці та вказала йому на двері.

Зараз мені 56 років і я далі вірю, що можу зустріти свою людину. Донедавна спілкувалась з одним чоловіком. Ми вже думали  з’їхатись. Та я склала чіткий список, що і хто має вдома робити, аби не було ніяких непорозумінь. Та щойно Василь його побачив – кудись зник. Тепер не знаю, чи повернеться.

 От скажіть, що зі мною не так? Невже вже нереально знайти своє щастя? Чи я забагато хочу від чоловіків?