Світлані не пощастило із чоловіками. Першого, Сергія, вона кохала. Вийшла за нього заміж молода. Численні рідні допомогли їм побудувати свій будинок. Жили щасливо, народили доньку.

А за п’ять років пішов Сергій на рибалку і не повернувся. Тільки вудку знайшли… Через три роки Світлана вийшла заміж за Ігоря із сусіднього села.

Але той, як пізніше з’ясувалося, був не проти виnити. Рік терпіла Світлана Ігоря, а потім прогнала… Минули роки. Дочка виросла, вийшла заміж, переїхала жити до міста. Залишилась Світлана одна. Але нудьгувати часу вона не мала. З ранку турботи по господарству, потім йшла на роботу (дояркою на ферму), поверталася і знову господарство, будинок…

Того року видалася холодна зима. На вулиці мороз і хуртовина лютує, а в будинку тепло — жарко натоплена піч. Пізно вже, час і спати лягти. Ось тільки кота, Пухлика, дочекається (той попросився на вулицю) і в ліжко.

Почула, як у двері шкребеться. «Пухлик повернувся», подумала Світлана, відчинила двері і обімліла — за дверима стояв чоловік, синій від холоду, з замерзлими вусами та бровами. Затягла вона несподіваного гостя до хати, півночі розтирала його. Той ніяк не міг відігрітися. Начебто відтанув.

Два дні боролася Світлана за його життя, нарешті, небезпека пішла. На четвертий день чоловік зміг говорити. Виявилося, що він із села Малинівка, їхав до сусіднього села, щоб отримати чесно зароблені гроші, та заблукав. Плутав, плутав, доки не вийшов до будинку Світлани.

— Завтра я піду, господиня, — завершив Володимир свою розповідь. — Нікуди я тебе не відпущу , поки остаточно не видужаєш. Підеш завтра — всі мої праці нанівець. Володимиру було під п’ятдесят років. Більше доби він спав, відновлював сили. Але решту часу сидіти без діла не міг.

Паркан Світлані відремонтував, двері в сараї підправив, сніг надворі прибрав. А одного вечора сказав: — Завтра вранці поїду. Потрібно ж свої гроші забрати. Засму тилася Світлана, не хотіла, щоб Володимир виїжджав. Той правильно зрозумівши настрій господині, додав: — До вечора повернуся додому. Що в будинку потрібне, ти мені скажи.

Куплю. Коли ще з дому вийти вийде. Просяяла Світлана. «Ось так, просто і невигадливо назвав мене дружиною. Я б так не змогла. Чоловік!», думала вона, готуючи йому їжу на дорогу.

КІНЕЦЬ.