Після дорогого браслета на руці у сина з’явився новий телефон. Я вирішила понишпорити у кімнаті Андрія, бо мене це дивувало. Річ у тім, що в холодильнику пусто, бо на продукти у сина грошей нема, а ось на забаганки десь знаходяться. І тут чек за покупку гаджета.

– Синок, 24 000? Де ти взяв такі гроші? – Андрій якось виправдовувався, а потім я зателефонувала в банк і все вияснила сама, заблокувавши свою пенсійну картку.

— Ти повернувся… — обережно почала я.

— Так, мамо, був ще зайнятий на роботі, — відповів Андрій, візуально втомлений.

Я дивилася на нього, відчуваючи легкі підозри. Останнім часом наш дім змінився. Холодильник майже порожній, а Андрій все частіше приносить нові речі. Я ніколи не думала, що моя незалежність закінчиться так раптово.

Кілька років тому я сама ходила по магазинах, насолоджуючись свободою. Але недуга поступово забирала у мене сили. Коли Андрій переїхав, щоб доглядати за мною, я була вдячна. Проте тепер щось відчувалося не так.

— На покупки сьогодні часу не знайшлося? — спитала я, намагаючись приховати своє занепокоєння.

— Завтра обов’язково сходжу в супермаркет, — відповів він, уникаючи мого погляду.

Я помітила новий браслет на його руці. Це була річ, якої раніше не було. Спробувала не надто звертати увагу, але сумніви не покидали мене. Можливо, я перебільшую, але інтуїція підказувала, що щось не так.

— А хто ця подруга, яка подарувала тобі браслет? Ми ж ніколи про неї не говорили.

— Це неважливо, мамо. Просто подруга, — відповів Андрій, змінюючи тему.

Мої підозри лише зростали. Наступного дня, коли він пішов, я вирішила перевірити його кімнату. Спершу все виглядало звично: розкиданий одяг, чашки з залишками кави.

Але коли я знайшла квитанцію на телефон на суму майже 24 000 гривень, мої руки затремтіли. Моя пенсія ледве покривала основні витрати, а тут Андрій використовував мої кошти на такі дорогі речі.

Ввечері, за столом, я вирішила підійти до теми.

— Андрію, я знайшла рахунок за цей телефон. Двадцять чотири тисячі гривень. Звідки ти взяв такі гроші?

Він зблід, але швидко відновився.

— Це була гарна угода, мамо. Мій друг продав його дешевше.

— Не бреши, — перебила я його.

— Цей чек з магазину, ціна точна. Ти не отримав знижку. Звідки гроші?

Андрій стиснув губи і злісно подивився на мене.

— Ти мені не довіряєш? Я роблю це для нашого добра. У тебе є дах над головою, а я хочу мати можливість щось змінити в житті.

Його слова лише заглибили моє розчарування. Я пам’ятала, як гордилася його незалежністю, але тепер відчувала, що він використовує мою довіру.

Наступного дня я зателефонувала до банку і заблокувала свою картку. Виявилося, що з рахунку зникли значні суми: на електроніку, ресторани та інші заклади. Я не могла зрозуміти, як мій син міг так необачно ставитися до моїх заощаджень.

Того вечора я вирішила зіткнутися з ним.

— Андрію, це ти забрав мої гроші?

Він спочатку намагався пожартувати, але зрештою визнав:

— Так, я взяв їх. Але мені потрібно щось у житті зробити.

— Це були мої заощадження на ліки і їжу, — сказала я, контролюючи свій гнів. — Як ти міг?

Він тільки замовк, і я побачила лише гнів в його очах. Його поведінка була незрозумілою і болісною. Я відчула, як моє серце розривається між любов’ю до сина і відчуттям зради.

— Якщо це тебе так турбує, я поверну все, — сказав він нарешті.

— Як? Ти навіть не маєш стабільної роботи! — вигукнула я.

— Ти мій син, Андрію!

Він не відповів, просто закрив двері своєї кімнати. Я залишилася одна, роздумуючи про те, як ми опинилися в такій ситуації. Любов до сина не могла зупинити мене від відчуття, що я більше не знаю його.

Ця ситуація змусила мене задуматися: як багато з нас готові пожертвувати заради близьких? Чи завжди ми можемо довіряти тим, кого найбільше любимо?

Можливо, інколи варто поставити питання і не боятися шукати відповіді. Поділіться своїми думками в коментарях.

Джерело