Після 47 років шлюбу мій чоловік раптом заявив, що хоче розлучення. Його слова стали для мене ударом, від якого я досі не можу оговтатися.

Колись ми клялися бути разом у радості й у горі. Ми йшли пліч-о-пліч через хвороби, виховання дітей, фінансові труднощі та перемоги, які, здавалося, лише міцнішими робили наш союз. Але одного звичайного осіннього вечора все це перекреслила одна розмова.

Я ставила на стіл дві чашки чаю, коли почула його голос. Спокійний, відсторонений:

— Оленка, нам треба поговорити.

Я схвилювалася. Зазвичай такі слова не обіцяють нічого доброго. Але те, що він сказав далі, приголомшило мене:

— Я хочу розлучитися.

На мить світ навколо мене перестав існувати. Декількох секунд вистачило, щоб підлога на кухні ніби провалилася. Я випустила ложку з рук і, ледве дихаючи, спитала:

— Ти серйозно?

Він подивився на мене так, наче обговорював покупку нових штор, а не руйнував наше життя:

— Ну, Оленко! Хіба ти скажеш, що це для тебе несподіванка? — усміхнувся він, і в цій усмішці було щось холодне, чужорідне.

Я не могла промовити й слова. Усередині мене все протестувало проти того, що відбувалося. А він продовжував, наче заздалегідь підготував свою промову:

— Обоє знаємо: між нами вже нічого немає. Тієї іскри, що колись була, давно немає. Все перетворилося на рутину. Я не хочу провести решту років у цій сірій тиші. Хочу відчути себе живим. Хочу свободи. Можливо, ще раз закохатися. Відчути ті емоції, про які ми давно забули.

Ці слова різали слух. Як він міг? Як міг так легко, майже зневажливо говорити про наше життя, про роки, наповнені справжньою любов’ю?

Перед очима промайнули спогади: як ми разом будували наш дім, як сиділи за святковим столом з дітьми, як він тримав мою руку, коли я народжувала нашого первістка… Все це для нього тепер було лише спогадом, від якого він хотів позбутися, як від старої книжки.

Я стояла, наче приголомшена, не вірячи, що цей сивий чоловік переді мною — той самий Андрій, з яким ми йшли по життю, клялися одне одному у вічному коханні.

— Чому зараз? — ледве вимовила я. — Чому після стількох років?

Він знизав плечима:

— Бо зрозумів: якщо не зараз, то ніколи. Не хочу на смертному одрі жалкувати, що прожив не своє життя.

Мене накрило хвилею люті й болю. А як же я? А наші діти, онуки, наш спільний дім, наші свята, наші мрії? Адже він був не один у цьому шлюбі. Чому тепер лише його бажання мають значення?

Але він уже зробив вибір. Я побачила це в його очах — тих самих, в які колись без пам’яті закохалася.

Тієї ночі я не зімкнула очей. Намагалася зрозуміти, де ми звернули не туди. Може, у безкінечній рутині турбот про дім, про дітей, ми втратили одне одного? Може, я надто покладалася на те, що наше кохання — нерушиме?

А може, він завжди мріяв про інше життя — життя без мене?

Біль стискав груди, наче залізний обруч. Я почувалася зрадженою. Ображеною. Забутою.

47 років. Майже півстоліття. І все це тепер для нього — лише якір, який він поспішає скинути.

Андрій забрав речі наступного дня. Навіть не озирнувся, зачиняючи за собою двері. А я стояла посеред спорожнілої кімнати, яку ми будували разом, і відчувала, як рухається все, що я вважала своїм домом, своєю опорою.

У тиші, яку переривало лише моє важке дихання, я зрозуміла: тепер мені доведеться будувати життя наново. Самотужки.

Минуло кілька тижнів. Я поступово звикаю до самотності. Іноді мене охоплює паніка: що робити з домом? Що казати дітям і онукам? Як жити далі?

Але десь у душі починає проростати слабка, ледве помітна надія. Можливо, у цій трагедії є свій сенс? Можливо, ще не все втрачено? Можливо, це початок нового життя, де я, нарешті, зможу подумати про себе, а не лише про чиїсь бажання?

Я не знаю. Поки що просто вчусь дихати.

Що я зрозуміла за цей час:

— Ніхто не зобов’язаний любити нас вічно, навіть ті, хто клявся в коханні.

— Наше щастя не має залежати від когось іншого.

— Ми завжди повинні пам’ятати про себе. Навіть у шлюбі. Навіть у любові.

І, можливо, колись я знову навчуся довіряти. Собі.

КІНЕЦЬ.