Після двох десятиліть шлюбу ми з дружиною розлучилися через несумісні характери. Протягом кількох років ми співмешкали в її сімейному будинку, місці, яке вона повністю контролювала сама, змушуючи мене почувати себе безпорадним.

У результаті наше накопичене багатство, включаючи заощадження у розмірі 20.000 доларів, залишилося у її розпорядженні та призначалося для наших дітей. Будучи наївним 20-річним юнаком, я переїхав до їхнього двоповерхового будинку, і ми жили на одному поверсі, а її батьки та молодша сестра – на іншому.

Багато чого за час нашого життя змінилося, але один факт ніяк не змінювався: я був основним годувальником і вносив суттєвий фінансовий внесок, але не мав права голосу у прийнятті побутових рішень.

Фінансові рішення приймала моя теща, що є звичайною практикою в нашій культурі, адже грошима маємо розпоряджатися «дорослі», а ми, 40-річні діти, повинні бути цьому раді.

Незважаючи на мій внесок, мене завжди вважали зятем, який не має законних прав на будь-які активи або навіть свою думку – це усвідомлення прийшло до мене тільки тоді, коли моя дружина оголосила про наше розлучення.

Вона вирішила, що все, що ми маємо, було для дітей, залишивши мене з порожніми руками. Я знайшов втіху у матері в її сільському будинку після розлучення, обмірковуючи свої подальші дії, відмовляючись при цьому юридично заперечувати претензії моєї дружини.

Моя історія є попередженням про те, що не можна недооцінювати важливість особистих прав навіть у спільному житті, оскільки у протилежному випадку баланс сил може бути серйозно перекошений.