— Пішов би по-людськи — я б промовчала. А тепер — забирайся звідси з речами, порадами і своїми родичами! — чітко промовила Анастасія.

Того вечора вона довго стояла біля вікна, вдивляючись у небо. Осінній дощ глухо стукав у шибки, стікав тонкими струмками, спотворюючи контури будинків навпроти.

Настя мимоволі згадала, як п’ять років тому стояла тут же, в цій самій квартирі, з келихом напою в руках, а Ілля обіймав її за плечі. Тоді вони щойно переїхали до нового житла, придбаного за допомоги батьків Насті ще до весілля, і мріяли про довге щасливе життя.

Відійшовши від вікна, вона повільно ступала по паркету. Трикімнатна квартира, яка колись здавалася такою затишною, тепер тиснула порожнечею й мовчанням. Останні пів року вони з Іллею ніби грали у мовчанку. Спілкувались лише про побут — коротко, сухо.

— Я купив хліб.

— Дякую.

— Не забудь заплатити за інтернет.

— Добре.

І все. Жодних планів на вихідні, жодних розмов про майбутнє, жодних обіймів перед сном. Тільки ввічливе співіснування.

А раніше ж усе було інакше. Настя добре пам’ятала перший рік шлюбу — веселий, легкий. Часто запрошували друзів на вечерю, Ілля із задоволенням запікав м’ясо у духовці, вона готувала салати. Сміялися, будували плани, ділилися новинами. Він підвозив її на роботу, забирав після корпоративів, дбав про неї.

Коли все почало змінюватися? Настя не могла назвати конкретну дату чи подію. Просто з часом Ілля став приходити пізніше. Посилався на проєкти, завали на роботі. Потім з’явилося роздратування. Він став холодним, виходив із кімнати посеред розмови, перебивав її на півслові.

— Іллю, можна з тобою поговорити? — Настя знову й знову намагалася налагодити зв’язок.

— Давай потім, я втомився.

— Але ми вже тиждень нормально не спілкуємося.

— А про що говорити? Все нормально, просто на роботі завал.

Слово «потім» стало найчастішим у їхньому словнику. «Потім поговоримо». «Потім вирішимо». «Потім поїдемо». Але це «потім» так і не настало.

Жінка пробувала все: влаштовувала романтичні вечері при свічках, пропонувала поїхати разом за місто на вихідні, записалася на курси психології стосунків. Але з кожною її спробою Ілля ніби ще більше віддалявся.

Зрештою Анастасія помітила: Ілля більше не брав участі в їхньому спільному побуті. Забув, коли востаннє ходив у магазин. Не міняв лампочки. Не лагодив кран, який протікав. Колись сам помічав, коли потрібно прикрутити ніжку столу чи полагодити полицю. Тепер їй доводилось нагадувати, просити — або робити самій, або викликати майстра.

Останньою краплею стала їхня річниця. Весь день Настя прибирала квартиру, спекла торт за рецептом свекрухи, купила пляшку напою. Ілля повернувся пізно, коли свічки на столі вже дотлівали. Глянув на накритий стіл, на дружину в гарній сукні — й винувато знизав плечима:

— Пробач, зовсім забув. Завтра важлива зустріч на роботі, треба підготуватися.

Він пішов до кабінету, залишивши Анастасію наодинці. Вона не заплакала. Просто сиділа в тиші, дивлячись на охололі страви, і думала: «Це кінець». Уже тоді вона зрозуміла, що їхній шлюб існує лише формально.

А вчора, за вечерею, Ілля сам заговорив про розлучення. Вперше за багато місяців подивився їй прямо в очі й сказав:

— Настю, нам треба поговорити. Гадаю, ми обидва розуміємо, що так далі не може тривати. Я пропоную… розійтися. Мирно, без сварок.

Жінка чекала, що ці слова образять її. Але замість цього прийшло полегшення. Наче хтось зняв із плечей важкий рюкзак, який вона тягла роками. Вона спокійно кивнула:

— Гаразд, Іллю. Я згодна. Давай усе зробимо цивілізовано.

Вони домовилися, що Ілля з’їде за тиждень. Знайде тимчасове житло, забере речі. Настя нічого не вимагала, хоча мала б на це право. Вона просто хотіла відпустити — і стосунки, і свої емоції, і роки, витрачені на спроби склеїти розбиту чашку.

Але сьогодні, коли Ілля повернувся з роботи, щось у ньому змінилося. Він виглядав напруженим, зібраним. Одразу пройшов на кухню й сів за стіл, барабанячи пальцями по стільниці — вірна ознака того, що розмова буде непростою.

— Я тут поговорив із батьками, — почав Ілля, не дивлячись на Настю.

— Вони вважають, що мені… належить компенсація. За роки шлюбу.

Настя завмерла з чашкою в руці:

— Компенсація?

— Ну так, — Ілля нарешті підняв на неї погляд. В його очах з’явилося щось нове — холодний розрахунок.

— Я ж п’ять років тут жив, вкладався уремонт, у побут. Ми ж були родиною.

— Іллю, ти ж знаєш, що ця квартира моя. Я купила її ще до шлюбу, за допомогою батьків.

— І все ж, я маю моральне право на частину її вартості. П’ять років терпів усі ці… особливості спільного життя.

Настя не повірила власним вухам. «Терпів»? «Особливості»? Та хто кого терпів?

— До речі, мама просила забрати пральну машину, — спокійно додав Ілля. — Ти ж пам’ятаєш, вона нам її подарувала на новосілля. Звикла до неї, каже — зручна модель.

— Але ж машинка вмонтована, — Настя досі не могла второпати, що відбувається. — Кухню робили на замовлення, все підігнано до міліметра.

— Ну, ти ж усе одно будеш робити ремонт після мого від’їзду? Навіщо тобі стара техніка? — Ілля знизав плечима, наче мова йшла про якусь дрібничку. — Мама просила не забути документи на неї і коробку з інструкцією — десь у коморі має бути.

Настя повільно поставила чашку на стіл. Усередині піднімалося обурення. Ілля не просто віддалився від неї як від дружини. Він перетворився на чужого, байдужого чоловіка, якому байдуже на її почуття, на її комфорт, на п’ять років життя поруч.

— Я так розумію, ви з мамою вже все вирішили — і щодо квартири, і щодо техніки? Що ще ви там поділили? Може, мені ще й за моральну шкоду тобі заплатити?

— Голос Анастасії тремтів від емоцій.

— Не перебільшуй, — відмахнувся Ілля.

— Я просто хочу справедливості. І батьки також. Ми ж стільки вклали в ці стосунки.

— Вклали? — Жінка не витримала й розсміялася. — Ти останній рік взагалі пам’ятаєш? Коли ти востаннє «вклався»? Може, коли забув про нашу річницю? Або коли втретє проігнорував мій день народження? А може, коли я з температурою сама бігала за ліками, бо тобі було «ніколи»?

— От знову починається, — Ілля зморщився.

— Я так і знав, що ти не зможеш спокійно поговорити про фінанси. Відразу докори…

Настя підвелася й підійшла до вікна. Дощ посилився, перетворившись на справжню зливу. Вона дивилася на розмиті вогні автівок, на темні постаті під парасольками — й раптом усвідомила: він не змінився. Просто нарешті показав своє справжнє обличчя.

Вона обернулася. Ілля все ще сидів за столом, щось гортаючи в телефоні, ніби мова йшла не про поділ майна, а про погоду.

— Пішов би по-людськи — я б мовчала, — чітко промовила жінка. — А тепер — забирайся. З речами, порадами й родичами.

Ілля завмер з відкритим ротом. Рука з телефоном опустилася на стіл. На обличчі — щире здивування.

— Ти серйозно? Просто так? — він дивився на неї, наче бачив уперше.

— Так. І навіть запізно, — відповіла Анастасія без найменшої паузи. Її охопив дивний спокій. Усі емоції, що накопичувалися роками, раптом зникли, залишивши лише кришталеву ясність.

Ілля всміхнувся, намагаючись перевести все на жарт:

— Може, не гарячкуй? Все-таки не чужі… П’ять років разом.

Настя схрестила руки. Дивилася прямо, твердо, без тіні сумніву.

— Слово «не чужі» тут ні до чого. Просто тепер ти — ніхто. Людина, яка була поруч, а потім вирішила поторгуватися на руїнах стосунків.

— Та годі тобі, — Ілля підвівся, підійшов ближче. — Давай поговоримо. Я ж тут жив, вкладав час, сили. Мало що сказав.

— Це не пансіонат, — її голос звучав рівно й холодно. — Ти був гостем. І гість пішов. Без права на повернення.

— Настю, ми ж дорослі люди. Навіщо ці драми? — Ілля розвів руками, та в його очах з’явилася невпевненість. Він явно не чекав такого спротиву. — Ми можемо домовитися.

— Про що домовлятись? Про те, як твоя мама забере вбудовану техніку? Чи про те, яку частку моєї квартири ти хочеш?

Ілля дістав телефон і набрав номер.

— Мамо, привіт. Тут таке діло… Настя трохи… — почав Ілля, але жінка рішуче вихопила у нього телефон.

— Добрий день, Олено Вікторівно, — голос Анастасії звучав несподівано ввічливо. — Заберіть свого сина. Своє ви вже забрали. Більше — нічого не отримаєте. Настя завершила виклик і поклала телефон на стіл.

— Ти що робиш? — обурився Ілля. — Як ти розмовляєш з моєю мамою?

— Так само, як ви планували обговорювати мою квартиру і моє майбутнє. Без мене, — Настя підійшла до дверей і широко їх відчинила. — У тебе є дві години. Збери найнеобхідніше й іди. Решту забереш пізніше, коли я буду готова.

— Ти не можеш просто так мене вигнати! — Ілля розвів руками. — А де я маю ночувати?

— Тебе, здається, підтримують батьки. От і попросися до них. Там і вирішуйте, як правильно ділити чуже.

Ілля стояв посеред кухні — розгублений і сердитий водночас.

— Це ще не кінець розмови, — кинув він, ідучи до спальні.

Настя не відповіла. Вона знала: для неї ця розмова вже завершена.

Наступного ранку жінка зателефонувала у службу ремонту. За годину приїхав літній майстер у робочому комбінезоні. Швидко й акуратно замінив замки на вхідних дверях. Настя розрахувалася, подякувала й склала старі ключі в невеликий пакет.

— Може, чаю? — запропонувала вона майстрові.

— Ні, дякую, попереду ще три виклики, — відповів той, прибираючи інструменти. — Бережіть себе.

Коли майстер пішов, Настя написала коротку записку: «Ні ділити, ні обговорювати більше нічого». Поклала її у пакет, додала кілька речей Іллі, які знайшла у ванній, і виставила все це за двері.

Увечері пролунав дзвінок. Настя подивилася у вічко — Ілля стояв на сходовому майданчику з розгубленим виглядом, тримаючи у руках пакет з речами.

— Настю, відкрий! Що за дитячий садок? — голос Іллі ледь долинав крізь двері. — Я не можу потрапити додому!

Настя мовчала. Телефон у кишені завібрував — Ілля дзвонив. Один раз, другий, третій. Потім посипались повідомлення:

«Відкрий двері»

«Це вже не смішно»

«Настю, давай поговоримо по-дорослому»

Анастасія вимкнула звук і поклала телефон у дальню шухляду. Увімкнула гучніше музику й узялася за хатні справи.

Наступні два тижні перетворилися на справжню облогу. Ілля дзвонив із різних номерів. Писав у соціальні мережі. Просив спільних друзів поговорити з Настею. Приходив і стукав у двері.

Анна, найкраща подруга Насті, зателефонувала після одного з візитів Іллі.

— Ти впевнена, що правильно вчинила? — обережно запитала вона. — Ілля каже, що ти виставила його з дому без речей і всюди заблокувала.

— А Ілля розповів, що вимагав частку моєї квартири й пральну машину для мами? — спокійно відповіла Анастасія. — Що після року байдужості раптом вирішив поторгуватися?

— Ні, про це не говорив, — Анна замовкла. — Розумію. Ти в порядку?

— Буду в порядку, коли це шоу закінчиться.

Настя розставила всі крапки над «і» зі спільними знайомими. Не сердилася, не підвищувала голос, просто пояснила ситуацію. Більшість усе зрозуміли й відступили. Лише свекруха продовжувала дзвонити з різних номерів, щось казала за суд й компенсацію.

За місяць подружжя розлучилося. Настя отримала документ, глибоко зітхнула — і вперше за довгий час відчула, що її квартира знову стала її фортецею.

Жінка підійшла до вікна. За склом синіло весняне небо. Дерева у дворі вкрилися ніжною зеленню. Хтось із сусідів вигулював маленького песика. Життя тривало — просте, звичайне, але тепер воно повністю належало їй.

Дивно, але Анастасія не відчувала образи. Наче скинула важкий рюкзак, який роками тягла на собі. Вона сховала документи у папку, сіла за ноутбук і відкрила сайт із подорожами.

«Куди б поїхати?» — подумала вона, гортаючи пропозиції. Греція? Італія? А може, щось більш екзотичне — Таїланд? Можливості здавалися безмежними.

Вона налила собі кави, вмостилася у кріслі біля вікна. Сонячні промені лягали на клавіатуру, на руки, на обличчя — теплі, лагідні. Попереду був новий етап — без баласту, чужих претензій і нав’язаних порад. Лише її шлях, її рішення, її життя.

Анастасія усміхнулася й зробила ковток кави. На екрані ноутбука миготіли десятки маршрутів — як і життя, що відчиняло перед нею двері у нові можливості.

Джерело