Моїй доньці довелось пережити величезне потрясіння. Через автомобільну аварію вона втратила чоловіка та маленького сина. Йому було лише п’ять.

Світлана довго не могла отямитись після цього трагічного випадку. Їй постійно ввижались близькі, яких вона так раптово й неочікувано втратила. Донька стала замкнута й не мала бажання ні з ким спілкуватись. Вона більше не ходила у кафе з подругами, не їздила у гості до родичів.

Та це не означає, що Світлана постійно сиділа вдома. Вона виходила на прогулянки й могла годинами бродити вулицями. У міському натовпі очима шукала свого сина. Інколи їй здавалось, що вона почула його голос.

Якось, гуляючи парком, Світлана помітила хлопчика, який був одягнений у синю безрукавку, світлі штанці й коричневі черевички. Вона постаралась наздогнати його вигукуючи: “Дмитрику, Дмитрику, зачекай на маму, я не встигаю за тобою!”.

Та дитина ніяк не реагувала, хлопчик й шов стежкою, розглядаючи осіннє листя на траві. Нарешті вона його наздогнала. “Пішли додому”, – промовила Світлана. Але хлопчик поглянув на неї здивованими очима й відповів: “Я йду до своєї мами. А ви не моя мама..”

З відчаєм у душі Світлана ще раз усвідомила, що її синочок вже не повернеться. І не гулятиме з нею за руку на прогулянці, як раніше. І не одягатиметься у свої улюблені одежки. Й не поцілує її перед сном, після казочки на ніч. Тепер це минуле.

Дуже прикро, що іноді доля підкидає такі страшні випробування, відбираючи найрідніших. Тоді, у відчаї важко усвідомити, що все втрачено назавжди.

Хочеться сподіватись на краще..

КІНЕЦЬ.