Що б я без тебе робив, мамо…

Він ішов до мами, щоб поскаржитися на життя.

Миколі було вже сорок років, і скаржитися він давно розучився. Але останнім часом ускладнення у відносинах із дружиною все наростали, і цієї ночі йому стало ясно – якщо не поскаржитися комусь, то від переживань у нього може зупинитися серце.

Воно вже постійно нило і щеміло. А до кого можна було поскаржитися? До друзів? У них на все одна відповідь:

“Сам винен, багато волі дав дружині, перетворився на підкаблучника”.

Але Миколі не були потрібні їхні висновки, він і сам про себе все знав. Йому просто хотілося вилити свій біль та тугу на когось, хто зможе зрозуміти та підтримати добрими словами.

У мами у квартирі було як завжди – світло та затишно.

“Ну чому у нас з Любою в будинку тепер не так? Чому у нас все темно і тужливо?” – Так подумав він, знімаючи у мами в коридорі верхній одяг та взуття.

А мама одразу радісно заметушилась.

– Як добре, що ти прийшов! І, як завжди, прийшов вчасно. Давай, мий руки, і марш на кухню. Я якраз учора приготувала твої улюблені деруни. Спеціально для тебе.

– Так? – посміхнувся Микола. – Дякую, матусю.

Він чудово знав, що спеціально для нього вона не могла нічого приготувати, бо він прийшов без попередження. Впав як сніг на голову.

Але у мами завжди було так – все, що приготовлено на кухні – приготовлено спеціально для улюбленого сина. Адже він тепер у мами залишився один. Батько Миколи помер десять років тому.

– Ну і як ви з Любочкою живете? – спитала безтурботно мама.

Микола сів за стіл, важко зітхнув, і вже приготувався розповідати мамі свою сумну повість, як раптом вона махнула рукою і сама собі відповіла.

– Та втім, що я тебе про це питаю? І так все зрозуміло! Ви ж завжди були чудовою парою. Ви любили та обожнюєте один одного досі. У вас і так все добре.

– Так? – здивовано скинув брови син.

– Ну звичайно! – засміялася мама, і поставила перед сином тарілку з розігрітими картопляними дерунами. – Чому ти дивуєшся? Пам’ятаєш, як ти привів Любу вперше до нас знайомити додому. Як ви обоє тремтіли, хвилювалися, червоніли.

– Не пам’ятаю, – зізнався Микола.

– А дарма. Такі речі не можна забувати. Такі спогади зігрівають душу – у моменти, коли буває погано. А пам’ятаєш, як вона хвилювалася на розписі у загсі? Я тоді дивилася на неї та думала – Боже, вона ж зовсім дитина. І ти теж хвилювався. У тебе тряслися руки, коли ти одягав їй обручку на палець. До речі, а де твоя обручка?

– Кільце? – Син уважно подивився на свою праву долоню. – У мене пальці погладшали, мамо. Кільце стало маленьким.

– Але ж можна купити інше кільце. І носити. Тобі обов’язково потрібно носити обручку.

– Чому?

– Щоб ти завжди пам’ятав, що ти люблячий чоловік. Ти пам’ятаєш, що твій тато теж завжди носив обручку? Завжди! До речі, я зараз згадала, коли у вас із Любою народився Ваня, а потім захворів, як ви з нею підтримували одне одного.

– Ну так… – скривив обличчя Микола.

– А чому Ваня до мене давно не заходить? – одразу поцікавилася мама.

– Та він постійно на спортивних зборах. Він у нас футболіст. У молодіжній лізі грає. Ми його й самі зовсім не бачимо. З’являється на кілька днів і знову зникає, на цілий місяць. А ми з дружиною удвох у квартирі… Лаємося тепер, мамо… Сильно лаємося… До того дійшли, що…

Микола хотів перейти до головного, розповісти, що в них з Любою все так погано, що вони навіть почали подумувати про розлучення, але мама знову його весело перебила.

– Можеш мені не пояснювати, Колю. Коли діти вилітають із гнізда, у батьків часто в голові з’являються дурні думки.

– Що означає – дурні? – насупився син. – Коли двоє дорослих людей не можуть поговорити по-доброму, і постійно переходять на крик, то це вже… Це не дурні думки, мамо.

– Ні, вони дурні! – Не здавалася мама. – Ну як ще можна назвати думки про те, що життя стало занадто сірим і сумним, будинок перетворився на клітку, і таке інше? А це відбувається лише через те, що тато з мамою розгубилися.

– Розгубилися?

– Ага. Батьки завжди живуть невпинно турботою. У них головне – це турбота про дитину. Ця турбота їх поєднує, поки дитина росте. А коли дитина несподівано стає самостійною, і піклуватися про неї вже не потрібно… Ось тоді чоловік з дружиною і губляться. Їм раптом здається, що життя під одним дахом втратило сенс.

– Ну, так… – закивав син. – Все так і є. Сенсу більше немає…

– Значить, і ви це відчули?

– Мамо, а у вас з татом були моменти, коли вам було погано вдвох? – раптом запитав Микола.

– Ну, звісно. – Мама знизала плечима, сіла навпроти сина і подивилася на нього ласкаво, так, як дивилася давно, коли він ще був майже дитиною. – Було в нас і таке. Але ми це лихо швидко перемогли.

– Перемогли? Як?

– Ми раптом згадали, якими ми були, коли тільки-но познайомилися. Адже тоді у нас ще не було тебе, і ми дбали лише один про одного.

– Один про одного… – повторив чомусь Микола.

– Так, один про одного. Нам же це подобалося – дбати один про одного. Ми були щасливі вдвох і до твого народження. А ти пам’ятаєш, як ти дбав про Любу, коли ви жили без Вані? Як ти був щасливий із нею однією.

– Чогось не дуже пам’ятаю…

– А ти згадай! Коли її серед ночі відвезли до лікарні – їй вирізали апендицит – ти ж плакав. Ви з татом сиділи у нас на кухні, і ти плакав. Говорив, що тобі за неї страшно. А тато сміявся і заспокоював тебе.

– Я не плакав, мамо!

– Але сльози по щоках у тебе текли, це точно. Бо ти її кохав. Ти й тепер її любиш. Просто, твоє кохання знаходиться десь у глибині душі, під товщею рутини та повсякденних турбот. Так часто буває. Але варто тільки напружитися, і вивільнити це кохання, витягнути його на поверхню, відразу все зміниться. Тобі потрібно почати дбати про Любу, як це було раніше, до появи Вані.

– Так?

– Тут навіть думати нема чого. Люба зараз де?

– На роботі, де ще. Нині робота для неї – порятунок. Вона навіть намагається приходити додому пізніше. Та я теж. Це я сьогодні відпросився, щоб відвідати тебе.

– Подзвони їй зараз, і запросив на побачення.

– Що?

– Микола з подивом подивився на маму.

– На побачення її запроси. Сьогодні після роботи.

– Як це? – дивувався син.

– Я що, маю тебе вчити, як запрошувати жінку на побачення?

– Мамо, але ж вона моя дружина.

– І це чудово. Ви вже знайомі, і трохи знаєте один одного. Трохи.

– Так? – Микола раптом розреготався.

– Справді, трохи знаємо. А що… Думка хороша… На побачення з дружиною… Може, справді спробувати…

Він швидше дістав із кишені телефон, набрав номер дружини.

– Люба, це я, Коля. – У його голосі відчувалося хвилювання, але він намагався говорити якомога м’якше.

– Ти тільки відразу не лайся… Ні, нічого не сталося. Просто, я хотів тебе сьогодні запросити на побачення… Що означає на яке? На романтичне… Ні, я тверезий.

Просто я страшенно скучив за тобою. Прямо, страшенно. А чого ти смієшся?

– Він посміхнувся.

– Я ж говорю серйозно. Куди підемо? Спочатку у кіно, потім у кафешку. Як у молодості, пам’ятаєш? Правда, пам’ятаєш? – зрадів він.

– Ну що? Ти згодна? Тоді о сьомій вечора біля входу в кінотеатр… Ну, тоді все… До зустрічі.

Микола вимкнув телефон, і раптом відчув, що на серці у нього стало дуже легко.

– Ну що?

– Запитала з посмішкою мама.

– Чи все у вас добре?

– Ох, мамо…

– Миколі захотілося кричати від радості, але він стримався.

– Все у нас чудово. І твої деруни…

– Він нарешті взяв у руки виделку.

– Вони, звичайно, охолонули, але на серці в мене тепер тепло.

– Ну, деруни можна завжди розігріти, – знизала плечима мама.

– Ага, розігрій… Дякую, тобі, матусю… Я поїм, і… Піду на побачення… На побачення з дружиною…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.