Під час вечері мій чоловік побіжно згадав про те, що збирається піти після тридцяти років шлюбу.

Я була приголомшена.

“Це що, жарт?”, – Запитала я, моргаючи в здивуванні.

Але він спокійно закінчив їсти, пройшов у спальню та зібрав сумку.

Не встигла я схаменутися, як він зник.

Пішов без слів.

Пізніше, коли він ненадовго повернувся по речі, він помітив: “Склади все акуратно і випрасуй.

Можливо, я кину тобі кілька купюр за це.

Я носив тебе на руках усі ці роки, і без мене ти не впораєшся, звичайно.”

Його слова поранили.

“Отже, я була просто тягарем?”.

“Якби не я, хто знає, де б ти була?”, – відповів він, ніби це він надав моєму життю сенсу.

Розмірковуючи про наше спільне життя, я зрозуміла, як мало він зробив для мене окрім своїх власних інтересів.

Він ніколи не дбав про потреби дітей і не брав участь у сімейних витратах, завжди залишаючи свої гроші при собі.

Наш шлюб був питанням зручності, а не партнерства.

Коли він пішов, я вирішила, що не можу чекати, доки він повернеться.

Діти виросли, і я втомилася терпіти його зневагу, а тепер ще й зраду.

Я подала на розлучення.

Зараз я спокійно живу у двокімнатній квартирі, насолоджуючись своєю самотністю.

Я насолоджуюся простотою своїх днів – п’ю чай, читаю, гуляю та нікого не чекаю.

Моя зарплата покриває мої скромні потреби і я виявила радість у власній компанії.

Час від часу мені дзвонять, швидше за все, від колишнього чоловіка, але яке це має значення?

Я живу далі, у мирі та самореалізації.