Петро Васильович ще спав. Крізь сон до нього доходили якісь звуки із кухні. Він чув як ллється вода, як закипів чайник, як гримнув якийсь посуд і в кімнату почали доноситися приємні запахи їжі. Згодом в кімнаті з’явилася його жінка:

-Петре, вже майже все. Прокидайся, не спіши, а я ще побіжу прикуплю дещо з продуктів. Ірина Іванівна вимкнула лампу на тумбочці, привідкрила трохи кватирку. У спальні повіяло вранішнім свіжим повітрям. – Скоро ж їхати, ти прокидаєшся чи ні?

Петро Васильович, дуже нехотя відкрив повіки, махнув рукою і з прихованою нервозністю присів на ліжку. Така жвавість Ірини його трохи дратувала. Нерішуче, він встав і нехотячи повільно пішов на апетитний запах приготованого дружиною сніданку.

В тарілці на кухні лежали кілька оладків і стояло горнятко запашної кави.

-Ну і як вона це все встигає. Ну і невгамовна, – міркував Петро Васильович. Він гучно відпив ковток кави з горнятка. Йому ще більше хотілося спати. Ще більше він не хотів нікуди ні йти ні тим більше їхати.

Ірина Іванівна пару років назад стала пенсіонеркою. Деякий час вона ще трохи підпрацьовувала на дому та згодом полишила і це. Їй вже хотілося спокою. Стільки років одна й та ж паперова робота. Більше цим займатися вона категорично не хотіла.

Вона обожнювала село. Їй подобалося поратися на грядках, садити деревця, доглядати за клумбами та вазонками. Так як в них ще була невеличка старенька хатина в селі, то тепер на пенсії Ірина Іванівна присвячувала їй чи не весь свій час. Вона купувала квіти, всілякі саджанці, розказувала днями про нові види рослин та різні добрива.

Петро Васильович спочатку думав, що це швидко в неї пройде – ну побавиться трохи з тим всім та й лишить. Не весь же час в селі сидіти. Він навіть думки такої не допускав, що жінка більше не ходитиме на роботу. Він же ж, хоч і було вже йому під 70, та на роботу все ще ходив. Що ж то за гроші – 2 пенсії? Як за них проживеш?

Та для Ірини Іванівни це рішення було остаточним і не обговорювалося. Досить з неї. Все життя з тими паперами провозилася. Та й вік уже не той. І бажання і сил немає. Їй хотілося пожити у спокої, без вічної біганини і квартальних звітів. Село, рослинки, природа – ось де тепер її покликання. Посадить цибульку, грядочку картопельки, кабачків – все своє має, натуральне.

Її наполегливості можна було б позаздрити – до села вона тягнула всіх. І Петра Васильовича, і доньку, і доньчину родину. Петро Васильович в селі ж любив тільки відпочивати. Ні до якого городу його душа не лежала. І от знову з самого ранку він мусив їхати з Іриною Іванівною в село, везти якесь насіння і саджанці і порпатися там на городі швидше за все до самого вечора.

Дружина повернулася з продуктами, поклала на тарілку шоколадне печиво, і підсунула легенько до чоловіка. Петро Васильович любив шоколадне печиво…

Деякий час вони їхали мовчки і тут Петро Васильович здалеку завів розмову про те, як би було добре, якби вони працювали двоє. Стільки ж є варіантів. А в неї ж такий стаж. І може й не на повну ставку.

-Ми що, Петре, голодні сидимо? Ніби ж всього нажили. А як щось і не нажили, то я краще старе подоношую своє, ніж на ту роботу на старості пертися. Вже ж які літа.

-Виходить у мене ті літа, так? – занервував Петро Васильович. – Цікаво ти міркуєш.

-А тебе, що хтось працювати змушує?! Ти що? Твої слова – “на дивані валятися не збираюся, краще вже там де люди, щось корисне робити та й копійка буде яка”…

-І що тепер?! – нервував Петро Васильович, – Що я сказав не так? Доньці, внукам допомогти і самим яка копійка є, і попоїсти смачненького. Авто он старе вже, запчастини треба. А ремонт? Де на все гроші? Тобі тільки село, город і баста. Зараз все продається, аби гроші були! Шашлики посмажити в селі – будь ласка. А ти зі своїми саджанцями і насіннями! Чи ж я тобі щось шкодував? Хочеш відпочивати на старості? Хіба ж мені не хочеться? А в тебе, Ірочко, дурниці тільки в голові з тим городом. Я ж про майбутнє наше думаю…

Ірина Іванівна почервоніла.

-Он як виходить… А те що я на кількох роботах гарувала? – тихо запитала Ірина Іванівна. – Мабуть ти трохи призабув? Як ти вдома сидів шукав роботу “для душі”. Років 4 чи 5 просидів? Га, Петре? Дурниці? От же як! Тільки от продукти мої смакують тобі. Не перебираєш.

В авто запала мовчанка. Обом було незручно. Так мовчки в село і приїхали. Ірина Іванівна сама пішла поратися на городі. Петро Васильович показово сидів на лавці.

-Мені працювати завтра, гроші заробляти, – подумки розмірковував він, впевнений що дружину таки треба переконати знайти і собі роботу.

Ірина Іванівна все згадувала слова чоловіка в машині. Їй все ж здавалося, що Петру потрібно полишити ті заробітки, що не так і багато вже часу в них лишилося. Але ж як до нього підступитися? Як переконати?