Петро повернувся з роботи додому. Ярослава якраз готувала вечерю. Чоловік зайшов на кухню. – Слухай, тут до мене моя мама дзвонила, – почав розмову Петро. – І що на цей раз? – Ярослава перевела погляд на чоловіка. – Мама просить, щоб я допоміг їй з ремонтом у вихідні, – сказав Петро. – Де ти, а де ремонт. Ти ж не вмієш ремонти робити, – єхидно усміхнулася дружина. – Ну так, тому я їй сказав, що подумаю. Але є і інший спосіб їй допомогти, – Петро загадково усміхнувся. – Цікаво який? – Ярослава здивовано подивилася на чоловіка, здогадуючись, що він має на увазі
– Мої батьки і машину нам свою віддали, і гроші на перший внесок на квартиру вручили. Сказали, що повернете, коли зможете. А ця? Ніколи нічим не допомогла. Що взяти з неї? І сама жити не вміє. Спершу робить, потім думає. А тепер їй помагай! Дістала вона мене.
Ярослава знову скаржилася на свекруху. У тисячний раз. Оля похитала головою і нічого не сказала. Слава Богу, Ярославі і не були потрібні Олені відповіді, вона просто була їй жилеткою, в яку можна плакатися. Мовчати і слухати — це все, що від неї було потрібно.
Оля та Ярослава разом працювали, сиділи в одній кімнаті. І Ярослава була начальницею Ольги, тому та й не висловлювала своєї думки. Навіщо? Ярославі вона навряд чи сподобалося б. Хоч вони й були однолітками і, як і подругами, але субординацію ніхто не скасовував. Напружувати стосунки з начальством Ольга не збиралася, та й не її це була справа. Нехай розбираються самі. А вона вийшла з території підприємства і забула про все. Своїх турбот вистачає.
Цілком забувати, звичайно, не виходило, адже тривало все це багато років і Ярослава від початку посвячувала подругу в усі подробиці свого сімейного життя. Ольга знала, як Ярослава познайомилася з чоловіком, як між ними виникло кохання, як одружилися потім, про все вони розмовляли. Тоді ще Ярослава не була начальницею, і Оля давала їй поради, досить розумні, але які Ярославі часто не подобалися. У неї була єдина правильна думка — це її. Зрештою, Оля перестала намагатися переконати Ярославу.
– Нехай сама розбирається. Чужий досвід нічого не вчить…, – буркнула тихенько Оля після чергових одкровень подруги.
Свекруха Ярослави, на думку Олі, була цілком адекватною жінкою шістдесяти років. Зі своїми, звичайно, особливостями. Але хто їх не має? Зараз вона перебувала на пенсії, а колись працювала на якійсь роботі, на думку Ярослави, дуже легкій.
– І чого пішла – не зрозуміло! Сиди, папірці перекладай із місця на місце. Ні. Втомилася, бачите. Пішла на пенсію. Їй п’ятдесят сім. Що робити їй на пенсії! Копійки рахувати? Ще б попрацювала, – обурювалася тоді Ярослава.
– Може, тобі буде з дітьми допомагати? Твої батьки ще працюють, хоч і на пенсії, навряд чи зможуть допомогти. А ти скоро народиш і буде тобі допомога від Любові Михайлівни.
– Ага, буде! Вже обговорювали. Вона сказала, що самі виховуватимете. Я, мовляв, допомогти не можу. Живу не близько те, та се…
– Так… Ти ж казала, що до неї їхати сорок хвилин машиною. І справді, не близько. Не намотаєшся щодня. Може у вас тоді поселиться… – задумливо промовила Оля.
– Боже борони, у нас. Та вона й сама не захоче. Звикла, як королева жити.
Народила сина Ярослава. Три роки сиділа у декреті. Потім, коли на роботу вийшла, допомагали батьки Ярослави. Мама закінчувала роботу раніше і могла забирати онука з садка. Вела його додому до Ярослави та Петра, годувала, сиділа з ним. А потім за нею на машині приїжджав чоловік, батько Ярослави, після роботи і вони разом з дружиною поверталися до себе додому. Жили вони до них ближче, ніж Любов Михайлівна.
А свекруха, тим часом, посидівши три роки вдома, надумала робити ремонт.
– Коли працювала – не помічала, – казала вона. – Йду рано, пізно приходжу. А зараз бачу, квартирі ремонт потрібний. Дуже поганий вигляд. І старе все. Потрібно оновити.
– На собі ніколи не економила, – бурчала Ярослава. – На курорти щороку їздила, а то й двічі на рік. Квартиру і запустила, мабуть. Та й на що там ремонт було робити, що тоді, що зараз? А тепер прозріла. Натомість дохід не той вже. На пенсію не розгуляєшся. Не знаю, на які кошти вона там все купила, але повідомила нам у суботу, що придбала шпалери, лінолеум, фарбу для стелі, шпаклівку всяку. Замовила в інтернеті та їй доставили. А сам ремонт… А ремонт, отже, їй синочок зробить. Адже зробить?
Звісно, Ярослава так і сіла від таких новин.
– Це потрібно ?Бо вона не знає, що син у неї, м’яко кажучи, не створений для таких речей? Все криво та навскіс виходить. Та й кому його було цього вчити? Ріс без батька. Зате борщ варити добре вміє, — усміхнулася Ярослава. – І на що вона розраховує? Та й коли йому? Після роботи, доки з урахуванням пробок, до неї на машині дістанешся, вже ніч настане. Значить у вихідний. Я на це не погоджуюся! У мене своїх планів на чоловіка вистачає.
– А що Петро каже? – акуратно запитала Оля.
– Та зам’явся і нічого особливо не обіцяв матері. Взяв час “на подумати”. А що тут думати? Який із нього ремонтник?
Любов Михайлівна сказала тоді:
– Синку. Ти вже допоможи з найголовнішим. Пофарбуй стелю, шпалери поклей. Меблі треба переставити, я не впораюся, все одно чоловічі руки потрібні. Невже наймати бригаду? Ми за колись із твоїм батьком самі завжди справлялися. Не шпаклювали нічого. Газетки наклеїмо і вперед, шпалери ліпити! Це зараз все складно. Що в мене, палац? Вже ідеально мені не треба. Хоч якось. І лінолеум. Що там такого? Розстелив, наклеїв та плінтусами закріпив. Усіх справ…
– Якщо ти не хочеш, щоб чоловік там працював , зверніться до будівельної фірми, – порадила Оля Ярославі. – Петро не хоче?
– Я. Це я не хочу. Ще чого! Гроші платити за неї. Вона нам не допомогла ніколи нічим, а ми тут розщедрюватимемося! Треба було робити ремонти, поки працювала. А тепер бачите, грошей у неї на бригаду немає. Сама винна. Петро поки що наївно вірить, що впорається сам. Я сумніваюся. Ось завдання нам поставила свекруха!
Оля мовчала. Що сказати? Сказати їй, що син є сином, і все-таки допомагати матері повинен. Адже нічого особливого і справді вона не просить? Сказати, що свекруха повинна була допомагати з онуком, тим паче машини в неї немає, а живе вона близько? Сказати, що могла б Ярослава приїхати і сама чоловікові допомогти поклеїти Любові Михайлівні шпалери, щоб швидше було, що тут хитрого? Оля із чоловіком завжди їх самі клеїли. Але, річ у тому, що Ярослава недолюблювала сама свекруха і розумні аргументи тут не допоможуть.
Петро все ж таки зважився допомогти сам. Тим більше, що дружина «діставала» його щодо зайвих непомірних витрат, які б лягли на їхні плечі у разі, якби вони найняли бригаду для ремонту, адже вони ще платили іпотеку. Ось він і наважився. Шість вихідних їздив до матері.
І добре зробив! Все він зміг, зумів. Просто під невсипущим контролем Ярослави (У цьому Оля була абсолютно впевнена) нормально зробити ніколи нічого не вдасться. Тому й шурупи він у своїй квартирі криво прикручував. А зараз і старатися перестав, Ярослава спеціальну службу викликає, якщо що: люстру там почепити, розетку чи кран полагодити. І з них потім питає за «кривизну». А в матері Петро все чудово зробив. Пофарбував стелю, лінолеум постелив, шпалери наклеїв. Краса вийшла.
Тільки Ярослава все свариться на свекруху і нагадує Петру при кожній нагоді, що він вчинив неправильно. Не було чого мотатися. І хай би свекруха сама розбиралася, раз затіяла.
Тільки Петро мовчить. Він взагалі такий у житті. Мовчазний, серйозний.
– Це не її мати, а моя, – думає чоловік. – Допомогти я їй повинен був. Ну, попросила і що? На душі в мене спокійно. Хіба ж вона не заслужила, щоб я по-людськи до неї ставився? А що вона ремонт саме на пенсії затіяла, то це не моя справа. Зробив. І нічого зі мною не сталося. І якщо ще щось попросить, то допоможу обов’язково…
КІНЕЦЬ.