Чотири роки після розлучення я разом зі своїми двома доньками семи та десяти років живу непростим життям, перебуваючи в тіні рішень мого колишнього чоловіка.

Незважаючи на розрив стосунків, ми жили з його батьками, поки запеклий конфлікт щодо виплати аліментів не призвів до нашого вигнання з дому, який колись був нашим.

Мій колишній чоловік, створивши нову сім’ю, заперечував проти аліментів, оскільки ми й так жили у його власності, і його батьки підтримали цю позицію, що призвело до ультиматуму, який змусив нас залишити будинок.

Тепер ми з дітьми живемо окремо, вони залишаються з бабусею та дідусем, а я винаймаю тісну кімнату в іншому місці.

Емоційне навантаження величезне: мої дочки виражають свою самотність і тугу за спілкуванням, навіть запропонували завести цуценя, що тільки посилило метушню, оскільки бабуся категорично проти.

У той же час мій колишній чоловік планує повернутися до будинку своїх батьків, щоб подбати про них, що ще більше відсуває мене від дітей.

Наше спілкування зводиться до коротких ранкових розмов перед школою, і це далеко від того сімейного життя, яке ми колись знали.

Роздумуючи про конфлікт з приводу аліментів, я запитую себе, чи могла відмова від них позбавити нас цих труднощів, незважаючи на фінансове полегшення, яке вони принесли.

Перспектива створення єдиної сім’ї здається мені все більш недосяжною, і я змушена боротися з вантажем наших розрізнених життів і прагнути кращого майбутнього для мене та моїх дочок.

КІНЕЦЬ.