Коли я народила сина, моя свекруха ледь з розуму не зійшла.

– Це нормально, що бабуся важливіша за маму?

У лікарні все пішло не так. А після повернення додому стало ще гірше. Свекруха з’являлася щодня. Вона не дзвонила, не питала – просто приходила.

На народження свого первістка я чекала, як на диво. Я говорила, що буду самостійною мамою, виховуватиму дитину за своїми правилами. Я мала план, але не знала, що все буде настільки складно.

Першою в лікарню приїхала не моя мама, а свекруха. Вона сунулася до немовляти так, ніби сама його на світ привела.

– Бабуся тут! Дай-но гляну на свого онука! – сказала вона і взяла малого на руки, навіть не глянувши на мене.

Мій чоловік стояв поруч і тільки посміхався. Тоді мені здалося, що це тимчасово, що вона просто хвилюється. Але я помилялася.

Коли я повернулася додому, свекруха вже мала ключ. Вона заходила, коли хотіла, переодягала малого в те, що їй подобалося.

– Це що за лахміття? – казала вона, відкладаючи вбік бодіки, які вибрала я. – Я хочу, щоб мій онук виглядав гарно.

Одного разу я почула, як вона сказала малому:

– Іди до бабусі, ти вже мамою наївся.

Я отетеріла. Це вже було занадто. Але я мовчала. Я дивилася на це все і тільки міцніше стискала губи.

Ввечері я спробувала поговорити з чоловіком.

– Це ненормально, що твоя мама приходить, коли хоче, і поводиться так, ніби я тут зайва.

– Вона просто допомагає, – відповів він, не відриваючи очей від телефону.

– Це не допомога, а контроль. Вона все вирішує замість мене.

– Віро, ти перебільшуєш.

Мені стало важко дихати. Я відчувала, що залишаюся одна.

Наступного дня свекруха знову прийшла без попередження. Вона відкрила двері своїм ключем і одразу пішла до дитини.

– Що це за порядок такий, що двері не зачиняються? – сказала вона з осудом.

– Вони були зачинені. У вас є ключ, – тихо відповіла я.

– То й добре. Бабуся завжди поруч, – сказала вона і взяла малого на руки.

– Віддайте, – несподівано різко сказала я.

Свекруха навіть не кліпнула.

– Що ти вигадуєш? Дитині потрібна бабуся.

– Йому потрібна мама, – відповіла я і забрала сина.

Вона стиснула губи, але нічого не сказала.

Ввечері я знову спробувала поговорити з чоловіком.

– Марко, або ти підтримуєш мене, або…

– Що «або»? – перебив він.

– Або я не витримаю цього всього.

– Не драматизуй, Віро.

Це було останнє, що я почула. Вранці я почала збирати речі.

– Я їду до мами, – сказала я тихо, ніби сама собі.

Свекруха стояла у дверях і хитала головою.

– Ну от, що я казала? Не витримала? Не вмієш жити сім’єю?

Я навіть не подивилася в її бік. Я взяла сина і пішла.

Марко дзвонив, але кожного разу говорив одне й те саме:

– Ти повертаєшся?

Я відповідала:

– Ні.

І якось він навіть не став наполягати.

Я довго думала про це. Я виросла в іншій сім’ї, де поважали особисті кордони. Я не звикла до того, що хтось контролює моє життя. Я не змогла терпіти цього.

І ось тепер у мене питання. Чи правильно я зробила, що пішла? Чи могла якось інакше поставити межі? І найголовніше – хто винен у тому, що сім’я розвалилася? Я, бо не витримала? Чоловік, бо не підтримав мене? Чи свекруха, яка просто не вміла відпускати?

Я не знаю відповіді, але знаю одне – тепер я сама встановлюю правила. І вперше за довгий час відчуваю себе мамою.

Джерело