За столом довелося потіснитися. П’ятиметрова кухня вже не вміщала п’ятьох людей: двох дорослих і трьох дітей.

— Костя, табуретку принеси з вітальні.

Сімнадцятирічний юнак закотив очі, але слухняно пішов, повернувшись із табуреткою.

— Ось. Стіл відсунемо і всі помістимося. Нічого, Максимчику, нічого, – жінка не дивилася на п’ятирічного хлопчиська, через якого і трапився весь цей переполох, вона повернулася до чоловіка, який явно показував усім своїм виглядом невдоволення цими перестановками.

Першим на стіл тарілку з гарячим борщем Олена поставила батькові сімейства. Швидко нарізала хліб, сало, подала доньці голівку часнику, щоб та допомогла його очистити.

Дуже швидко на столі з’явилися й інші тарілки. Старший син, повторюючи за батьком, брав із тарілки шматок сірого хліба, вкривав його тоненькою скибочкою копченого сала і відправляв до рота, чергуючи з ложкою борщу. Головки часнику батько зі старшим сином швидко по черзі розібрали, залишивши блюдце порожнім.

Максим тримав ложку в руці, але не їв, стежив за двома чоловіками, що сиділи один навпроти одного. Йому так хотілося повторити за ними, але тарілки стояли далеко, не дотягнутися.

— Їж, – десятирічна Соня подала хлопчикові шматочок хліба, а потім скибочку сала.

Максим схопив їх і почав жувати так, немов це були шоколадні цукерки. Олена посміхнулася і теж взяла ложку в руку.

Від другої страви батько відмовився. Костянтин мовчки кивнув. А донька попросила сіль, щоб посипати шматочок хліба. Чай пили мовчки. Кожен дивився собі в кухоль. Сухарі й пряники швидко покидали сухарницю, усі поспішали.

Коли закінчили вечеряти, Олександр встав першим з-за столу і сказав:

— Діти нехай тепер перші їдять, потім ми з тобою. Стіл замалий.

Олена зупинилася з тарілкою в руках, хотіла заперечити, але перечити чоловікові не стала, ніяк не відреагувала. Костя злісно подивився на хлопчиська, який жував пряник.

Учора батько повернувся додому не один. Він відчинив двері і, щоб прискорити процес, підштовхнув хлопчика перед собою пройти у квартиру.

— Проходь, Максиме, – Олена стояла в коридорі з рушником у руках.

Було зрозуміло, що батьки цей момент обговорювали і для них поява Максима в їхньому домі, обдуманий крок.

— Це хто? – Костя вийшов із кімнати з підручником.

— Це Максим, – вимовила якомога ласкавіше мати.

— Я чув, як його звуть. Хто він? – повторив своє запитання син.

Олександр з Оленою не були готові до цього. Їм, звісно, потрібно було раніше розповісти все дітям, але вони не стали, не надали значення такому важливому факту.

— Максим житиме з нами, у вашу кімнату поставимо ще розкладне крісло.

— У нашу кімнату? – Соня теж вискочила в коридор.

Їхня з братом кімната була розділена на дві частини шафою і вмістити ще крісло – означало перестановку. Кімната була крихітна, куди там встановити крісло, ще й незрозуміло кому.

— Нічого, потіснитеся.

Авторитет батька в родині був непохитний. Частіше йому не потрібно було навіть казати щось, можна було суворо подивитись і діти робили, що потрібно, самі, без пояснень.

Сім років тому батько йшов із сім’ї. Стався страшний скандал. Завжди спокійна мати ридала і билася в істериці, просила не залишати її з двома маленькими дітьми.

Але Олександр просто зібрав одну сумку і пішов. Він закохався. Зустрів Антоніну на заводі й більше ні про що й ні про кого думати не міг. Діти не втримали. Через два роки Саша повернувся. З тією ж сумкою. Вибачення не просив, просто перед відчиненими дверима сказав:

— Якщо на розлучення подавала, то піду. Там усе, безповоротно.

Олена не змогла вимовити у відповідь ні слова. Скільки днів і ночей вона чекала цього моменту, як важко їй було. І ось він. А сказати нічого. Вибачила, давно. Просто побачити хотіла.

Майже рік жили як сусіди, поки Олександр усе не розповів дружині, не попросив вибачення. І Олена відтанула, все повернулося в якесь колишнє русло, лише трохи змінивши траєкторію. Але тут з’явився Максим.

Та жінка, Антоніна, не хворіла, з нею нічого не сталося, просто їй не потрібна була дитина, вона заважала їй жити, літати метеликом. А дитину залишила тому що від заводу давали кімнату, і можна було вирішити питання з житлом.

— Забирай або відправлю до дитячого будинку, – заявила вона Олександру, коли той прийшов побачитися із сином.

— Куди я його заберу, нас там четверо у двокімнатній?

— Не знаю куди, – знизала Антоніна округлими плечима. – Коли робили його, ти в мене не питав куди.

— Я думав, ти мене любиш і хочеш Максимка.

— Ха. Думав він. До кінця місяця ось тепер і думай, першого числа в мене вихідний, я здам твого сина в дитячий будинок, якщо не забереш.

Вона, звісно, лякала, знала, як Олександр прив’язаний до сина і не допустить нічого подібного. Так і вийшло.

Олена відразу ж погодилася прийняти хлопчика, без роздумів. Вона не робила відмінностей між дітьми, намагалася дати кожному те, чого він найбільше потребував. Намагалася любити однаково.

Час минав. Купили великий розкладний стіл на кухню, щоб збиратися за столом усі разом. Для Соні вдало відгородили кут у вітальні, щоб звільнити місце для синів у кімнаті, вийшло дуже навіть добре: з одного боку біля вікна стіл, з іншого – стіна з шафи і ліжко.

Ось уже й Костя вступив до вишу, і Максимка пішов вчитися до школи. Здавалося б, уже притертися мали всі, ужитися. Але Костя все більше виявляв своє невдоволення молодшим братом. Навіть те, що в них один батько, і вони рідні одне одному, мало відігравало ролі.

Мати втручалася тактовно, щоб не роздмухувати скандал і не ображати зайвий раз Максима, згладжувала витівки юнака, а при батьку Костя мовчав, не дозволяв собі зайвого. Соня ж брата прийняла одразу і полюбила. Він їй був ближчим і за характером, і більше схожий на неї, ніж старший брат.

Максима не обділяли. Йому, як і іншим дітям, купували одяг, іграшки, готували до школи. Олена не робила відмінностей, уже звикла ділити все на трьох. А Костянтину це не подобалося. Позаочі він називав молодшого брата «Зайвий рот» замість імені, говорив це гордовито і зневажливо.

Якщо батьків не було вдома, то Костя намагався відігратися на браті на повну. Звичка підставляти Максима стала вже нав’язливою. Іноді хлопчика карали за те, чого він не робив, не розібравшись, списуючи на пустощі.

Одного разу, повернувшись із навчання, Костя за обідом з’їв котлету з макаронами, а потім, вирішивши пожартувати над молодшим братом, з’їв ще одну. Котлет мати вчора ввечері насмажила рівну кількість, щоб усім дісталося сьогодні. Костя це знав.

Увечері мати дістала з холодильника сковорідку, підігріла котлети, відварила гречку і почала годувати всіх вечерею.

— Ой, хто з’їв зайву? – запитала вона.

— Максим в обід тягав котлети, Соня теж бачила, – радісно вимовив Костя.

Соня кивнула. Вона, справді, бачила, як молодший брат обідав лише котлетою.

— Так, я з’їв одну, – підтвердив хлопчик.

— Одну, точно? Я вчора вас усіх просила залишити по котлеті на вечерю.

— Так, – упевнено вимовив Максим. – Це Костя з’їв, а на мене наговорює, як минулого разу.

Олена навіть не подивилася на старшого сина, узяла свою порцію і поставила перед Максимом тарілку з гречкою і котлетою.

— Десь я прочитав, що зайвий рот гірший за поганого сусіда. Виходить так, мамо?

Батько стукнув по столу кулаком, встав і демонстративно взяв тарілку в Кості. Він стояв із нею кілька секунд, буквально пронизуючи сина осудливим поглядом.

Тарілку старшого сина з котлетою Олександр поставив перед Оленою, а її майже кинув перед Костею.

— Зайвий рот у нас один. І це ти. Тобі двадцять, а ти сидиш на нашій із матір’ю шиї. Хочеш їсти – йди працювати. Усе!

Максим дивився у свою тарілку, не піднімаючи голови.

Батько не сів назад, він вийшов із кухні в кімнату. Було чути, як він невдоволено щось бурчав собі під ніс, а потім вийшов на балкон.

Костя теж схопився, узяв із вішалки куртку і вискочив із квартири. Соня відклала виделку і зробила вигляд, що п’є чай.

Олена здригнулася, хотіла погладити Максима по голові, але побачила, що в його тарілку капають сльози.

— Котлету пересолиш, нікому не дістанеться.

— Я не зможу її їсти…

— А треба, Максиме. Вона твоя. Усе, що твоє в житті, потрібно брати, і приймати це з вдячністю. Тим паче котлету. Чоловік має бути ситим, щоб міг працювати і думати про інше.

* * *

Наприкінці навчального року Максим уже не чекав, коли в Соні закінчаться уроки, і повертався додому сам.

Костя того дня звільнився після навчання раніше і проходив повз школу. Максима він побачив одразу. Чотири п’ятикласники кидали один одному портфель за школою, а між ними бігав із простягнутими руками хлопчисько. Трохи віддалік стояла дівчинка, що закрила долонями обличчя, її Костянтин побачив не відразу.

Він пройшов повз, усміхнувся, але зробивши кілька кроків, зупинився і, побачивши, що Максим уже лежить на землі, а хлопчаки його штовхають ногами, прискорив крок, а потім і побіг на територію школи.

— А ну розійдися, – юнак узяв за шкірку двох хлопчаків і майже підняв у повітрі, два інші хлопчики застигли на місці. – Вчотирьох, на одного! Та я вас як лимони зараз вичавлю! Костя намагався не дивитися на молодшого брата, злякався. Уперше в житті злякався. І не за себе, за іншого.

— Макс, ти як?

— Нормально, – почулося знизу.

— Коротше. Це мій брат. А вас я запам’ятав, кожного, якщо мені брат хоч слово скаже, я точно з вас лимонад зроблю.

Костя відпустив хлопчаків і тих одразу ж слід прохолов. Юнак сів навпочіпки перед хлопчиком.

— Вставай. Як обличчя?

— Я обличчя закривав і портфель. Це її.

Він показав на дівчинку біля стіни. Вона мовчки підійшла і забрала портфель.

— Знайома?

— Ні.

— А що ти за неї заступився? Вони ж удвічі більші за тебе?

— Так за будь-яку дівчинку треба заступатися, неважливо скільки їй років, п’ять чи двадцять п’ять.

Костя усміхнувся, згадав, що так казав батько.

— Правильно? Макс, усе правильно. Ходімо додому. Ой, і попаде тобі від матері, форма… У-у-у-у. Обтрушуйся.

Вони йшли тінистою алеєю поруч. Костя мовчав, засунувши руки в кишені, й іноді мигцем поглядав на Максима. Той витирав кулаком ніс, а потім цією ж рукою струшував із форми бруд.

— А чого це ти там сказав? – Максим раптом зупинився.

— Що? – перепитав Костя.

— Ну… Старший брат і Макс. Ти ж мене зазвичай …

— Ти ж мені брат? Хіба ні? – перебив його юнак.

— Брат, – кивнув хлопчик.

— Ну ось, Макс. Будемо дружити, по руках?

— По руках, – плюнув на долоню перед тим, як потиснути руку братові, Максим.

Костя розсміявся, але руку не витер.

— Із математикою допоможеш? А то я мамі Олені обіцяв стати відмінником.

— А що, з математикою туго?

— Ну так, не дуже якось, знизав плечима Максим.

— Допоможу, без питань, – відповів Костя.

Наступного року, як і обіцяв, Максим став вчитися на одні п’ятірки, під чуйним наглядом старшого брата.

Костя прийняв рішення жити окремо. Але одночасно вчитися і працювати так, щоб вистачало на орендовану квартиру та інші витрати, у нього не виходило. Однак, у загальний бюджет тепер гроші Костянтин вносив справно. Після того випадку з котлетою, старший брат до молодшого не чіплявся, тепер вони навіть дружили. Вистачило одного разу, щоб запам’ятати урок, піднесений батьком.

КІНЕЦЬ.