Коли я їхала за кордон на заробітки, то розуміла, що їду надовго, тому що хотілося щось заробити, адже у мене нічого не було, крім моєї двокімнатної квартири.

Я покликала до себе двох своїх доньок і стали ми радитися, що робити далі. Квартира була оформлена на мене, старша донька на той час вже вийшла заміж і переїхала в квартиру до свого чоловіка. А молодша жила в обласному центрі, там вона працювала і знімала квартиру.

Доньки мене підтримали, навіть зраділи, що я прийняла таке рішення, бо сподівалися, що я їм допоможу як стану заробляти.

Стали ми думати, що робити з моєю квартирою. І тут старша донька сама пропонує, щоб я переписала квартиру на неї, мовляв, так надійніше, і якщо що, мені не треба буде туди-сюди їздити, щоб десь там поставити свій підпис, якщо доведеться.

Оскільки своїм дітям я довіряла як собі, то без зайвих вагань я погодилася – пішла до нотаріуса і переписала квартиру на Ліду, свою старшу доньку. Молодша, Іринка, не мала нічого проти.

Я поїхала в Італію і стала заробляти гроші, мені дуже хотілося купити собі будинок, невеликий такий, але затишний, щоб на старість туди переїхати і спокійно жити. А свою квартиру я планувала продати.

Та моїм планам не судилося збутися. Перший раз я приїхала додому через два роки, і була ошелешена тим, що у мене немає квартири – старша донька, не порадившись зі мною, її продала.

– А як ти могла таке зробити без мого дозволу? – розгублено питаю.

– Мамо, навіщо тобі ця стара квартира? Ти собі нову купиш, а нам потрібні були гроші, ти ж як поїхала, нам нічого не висилала, – спокійно пояснює донька.

Виявилося, що вони продали квартиру, а гроші між собою поділили. Якби ще вони хоч в житло їх вклали, я би ще зрозуміла, але ж вони дві купили собі по машині, і це при тому, що ні одна донька, ні інша не мають власного житла – старша живе у свого чоловіка на пташиних правах, а молодша скитається по орендованих квартирах.

Коли я приїхала, і зрозуміла, що в моїй квартирі вже живуть інші люди, спочатку я сильно плакала, пішла ночувати до подруги, а та мене стала заспокоювати, що це не найгірше, що могло статися, і що в житті бувають значно прикріші ситуації.

– Ти ж заробітчанка, от і заробиш собі на житло, – дала пораду мені подруга. – А хіба в тебе є інший вихід? Не будеш же ти ображатися все життя на своїх дітей. Вважай, що вони свою частку вже отримали.

Послухала я свою подругу, і заспокоїлася трохи, і повернулася за кордон, але такий жаль на душі мала, що словами не передати. Я просто не могла зрозуміти, як дочки посміли так зі мною вчинити?

Я розуміла, що мені треба буде років 5, щоб заробити на невелику квартиру, а про будинок мені навіть мріяти не доводиться, бо він занадто дорого коштуватиме.

Інша справа, якби я свою стару квартиру продала, і решту грошей додала б. Але що вже тепер, діти вирішили, що для них машини важливіші за те, де житиме їхня мама.

З доньками своїми я досі не розмовляю. Вони мені телефонують, пишуть, що я з мухи слона зробила, бо ж нічого поганого не сталося.

Але в мене інша думка, для мене машина і квартира – це абсолютно не співрозмірні речі. На мою думку, про машину може думати той, хто має де жити. А через безвідповідальність моїх дочок ми всі троє опинилися без житла. І воно далі буде – хто його знає.

Я для себе прошу в Бога, щоб дав мені сил і здоров’я хоч на квартиру яку маленьку заробити, бо про будинок я вже навіть і не мрію.

А що ви думаєте про мою ситуацію, хто з нас правий – я чи мої дочки?

Джерело