Моє життя різко змінилося, коли я з жалю забрала невістку з її родиною до себе в дім і майже одразу пошкодувала про це. Мені соромно за неї, тому що в неї, здається, дві ліві руки для будь-якої хатньої роботи. Я звикла, що жінка має дбати про затишок, а Василина, навпаки, веде себе ніби гостя.

Мене звати Галина, і я багато років мешкаю на околиці Черкас у власному будинку. Мій син Андрій обожнює дружину та їхніх двох діточок, але я відчуваю, що їхнє бачення родинного побуту зовсім не збігається з моїм.

– Мамо, можна ми трохи поживемо в тебе, поки наша квартира на ремонті? – якось спитав Андрій телефоном. – У нас з Василиною зовсім нема іншого варіанту, та й діти будуть під наглядом.

Звісно, я не могла відмовити, бо любила сина понад усе. Та й думала, що невістка нарешті навчиться вести господарство, розгледівши приклад старшої людини. Коли вони приїхали, будинок відразу сповнився гамором. Діти бігали коридором, Василина ставила свої сумки просто посеред кімнати, а Андрій із захопленням розповідав про ремонт і скільки ще треба коштів.

Перші тижні я старалася бути гостинною. Готувала сніданки, прала білизну й гладила дитячі речі. Сподівалася, що невістка долучиться, але вона лише раз запропонувала допомогти:

– Мамо, дайте мені, будь ласка, рецепт вареників, – сказала Василина, коли побачила, як я мішу тісто на кухні. – Може, колись і сама спробую приготувати.

Я тихо зітхнула і пояснила, як правильно робити тісто та яка начинка смачніша. Проте вже наступного дня вона замовила з ресторану готові страви, навіть не повідомивши мене. Я почувалася ігнорованою, але розуміла, що Василина зайнята малими дітьми й роботою. З іншого боку, в мені зростало розчарування. Не так повинна жити справжня жінка. Де час на приготування їжі, прибирання та виховання дітей? Що не так із сучасними дружинами та матерями?

З роками я звикла до всього робленого власноруч, мене дивували її спроби спростити побут будь-якими купленими послугами. Василина замовляла клінінгову фірму, аби раз на тиждень прибрали в домі. Вона була впевнена, що так дає мені відпочити. Та я, навпаки, відчувала, ніби мене підміняють у моєму ж власному житті.

– Мамо, от погляньте, як швидко ці люди навели лад, – радісно сказала невістка, розраховуючись із працівниками. – Вони справді мають свій професійний інвентар і все роблять якісно.

Я лише кивнула, намагаючись не показувати прикрощів. Мені було прикро, що мою працю вважають даремною і застарілою. Того ж дня я зайшла на кухню, щоб помити посуд, а Андрій зупинив мене:

– Зачекай, мамо, у нас є посудомийна машина. Давай і ти відпочинеш.

– Синку, я звикла до ручного миття, – відказала я, але він уже став завантажувати тарілки в машину. – Робіть, як хочете, – тихо мовила я й повернулася до своєї кімнати.

Вечорами, коли всі збиралися у вітальні, я зазвичай сиділа з онуками. Діти були жвавими, галасливими, і я тішилася, що можу передати їм хоч трохи знань зі своєї молодості. Натомість Василина розповідала Андрієві про власні плани, кар’єрний ріст і нових клієнтів. Здавалося, що побут і дітлахи її не надто цікавлять. Вона навіть найняла няню, аби та забирала малюків із садочка, коли сама затримується. Я не могла зрозуміти, чому вона відсторонюється від усього, що вважала такими природними обов’язками мами.

Одного ранку я вирішила відверто поговорити з невісткою, бо відчувала, що дратуюся дедалі більше.

– Василино, ти не бачиш, що я не справляюся з таким обсягом домашньої роботи? – спитала я прямо. – Ти могла б узяти участь бодай у приготуванні вечерь.

Вона знітилася.

– Мамо, я справді намагаюся. Працюю віддалено, готую кілька разів на тиждень. До того ж у нас є найнеобхідніше – посудомийка, робітники, які прибирають, і все таке. Може, ви просто втомилися і варто відпочити?

Я мало не вийшла з себе від образи, але стрималася.

– Справа не в тому, що я хочу взяти на себе все. Мене лякає, що ви, молоді, не цінуєте родинний затишок. Хто, як не мати, повинен готувати для родини та піклуватися про дітей?

– Я теж мати, – спокійно відказала невістка, – але я інша. Це не означає, що я не люблю свою сім’ю, просто я хочу реалізуватися у власній професії.

Почувши це, я замислилася. Можливо, й справді часи змінилися, і мої погляди видаються надто застарілими? Та водночас мені було важко з цим змиритися. Я бачила, як Василина шукає себе в роботі, тоді як я присвятила більшу частину життя домашньому господарству. Чи означає це, що мої старання нічого не варті?

Тієї ж ночі мене мучили думки, що я заважаю їм жити по-їхньому. Зранку я знайшла Андрія в коридорі, коли він збирався на роботу, й попросила відверто поговорити.

– Синку, ти впевнений, що хочеш усім цим займатися – робота, кредити, а Василина ж часто зайнята власними планами?

Андрій зітхнув.

– Мамо, нам із Василиною добре разом, просто ви з нами з різних поколінь. Ми звикли довіряти техніці і послугам, щоб мати час на заробіток. Я бачу, тобі прикро, але, будь ласка, не ображайся. Ми цінуємо твою допомогу, та водночас хочемо жити по-своєму.

Він трохи обійняв мене, і я відчула, як тремтить моє серце. У його словах була правда. Часи і справді змінилися, а я трималася за звичну модель. Може, дарма? Може, не варто осуджувати невістку, якщо вона діє інакше?

Увечері, замість прибирання, я дозволила собі вийти на прогулянку з подругою Марією. Вона порадила мені менше хвилюватися й знайти якесь хобі. Мовляв, у будь-якому віці варто думати й про себе. Повернувшись, я побачила Василину на кухні. Вона готувала суп і тихо наспівувала. Я всміхнулася, спостерігаючи, як невістка старанно помішує бульйон, хоча ще вранці я була впевнена, що вона не вміє готувати взагалі.

– Мамо, я вирішила, що потрібно вчитися балансу. Бо коли ти сердита, це погано позначається на всіх. Пробач, якщо здавалося, що я ціную тільки свою кар’єру, – тихо сказала вона, зауваживши мій здивований погляд.

Того вечора ми їли суп із грінками. У мене тремтіли руки від хвилювання, але я відчула надію, що ми нарешті порозуміємося. Відтоді наші будні стали трохи легшими. Василина частіше брала дітей на прогулянку, Андрій допомагав із продуктами, а я вже не намагалася встигнути за всіх. Ми ще далеко не ідеальна родина, проте робимо кроки назустріч одне одному.

А як ви гадаєте, де межа між традиційним уявленням про сімейний обов’язок і сучасним стилем життя? Як знайти баланс, коли покоління дивляться на родинний побут зовсім інакше? Чи справді технічний прогрес і замовлені послуги роблять жінок менш дбайливими, а чи просто дають їм більше можливостей для самореалізації? Я щиро хочу дізнатися ваші думки.

Джерело