– Мамо, коли вже розберемо горище? – Олена, як заведена, знову повернулася до цього питання за недільним обідом.

– Ну правда, там уже гора мотлоху виросла!

– Який мотлох?! – мама одразу образилася, навіть виделка на льоту завмерла. – Там сімейні речі… пам’ять…

– Мамо, та скільки можна! Коробки вже вік не відчинялися, пилюка, невідомо що всередині… Давай, ну хоч половину викинемо, га?

Мама важко зітхнула, але здалася:

Наступного вихідного вони, озброївшись ганчірками та терпінням, полізли на горище. Олена морщила ніс – пил, як туман, а мама з обережністю взялася за першу коробку.

– Дивись, – усміхнулася, та дістала крихітну рожеву сукню.

– Це твій дитячий одяг… Пам’ятаєш, як ти її любила?

– Мамо… – Олена пирхнула, та засміялася.

– Мені вже двадцять два! Та кому воно зараз потрібне?

– А що як у тебе буде дочка? Сама скажеш дякую…

Олена тільки закотила очі, бо сперечатися не хотіла. Поїхали далі. Старі книги. Пожовклі газети, шкільні зошити з каракулями.

– О, а що це таке?

– Олена виловила потертий конверт, звідти висипалися фотки.

Мама взяла їх – і обличчя в неї раптом змінилося, стало серйозним:

– Ох… це… це бабусині фотографії.

– Чиєї бабусі? Твоєї мами, чи що?

– Ні, не моєї… – мама мнеться, заплуталася, мабуть, у спогадах. – Це довга історія.

– Ну, так розкажи! – Олена влаштувалася зручніше прямо на старій скрині, не гірше, ніж біля каміна взимку.

Мама якийсь час мовчала, перебирала чорно-білі знімки, наче на дотик шукала слова.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що ми з татом часто переїжджали? Він же військовий…

– Ну звісно, ​​пам’ятаю.

– Коли мені було десять, ми мешкали в маленькому містечку під Полтавою. Квартиру винаймали в однієї бабусі – Ганни Василівни. Вона на першому поверсі, ми нагорі.

Мама показала фото – жінка похилого віку в хустці, очі ясні, теплі.

– Ось вона. Чоловік на вітчизняній загинув, дітей своїх у неї так і не було, тільки небіжчики, а я… ну, я до неї так і прилипла. Щодня до неї то молока попити, то поговорити.

– І що було далі?

– Ганна Василівна мене, як рідну онучку любила. В’язати вчила, ліпити вареники… А за кілька років нас перевели в інше місто.

Олена дивилася наступне фото – мама там маленька, міцно обіймає ту саму стареньку.

– А чому ти її бабусею називала?

– Вона сама так хотіла: – Я твоя друга бабуся, доню. – І справді була, як бабуся… Моя справжня далеко жила, ми її рідко бачили. А Ганна Василівна тут, завжди поруч.

– Ви потім спілкувалися?

Мама похитала головою, погляд потьмянів:

– Спочатку листи були… А потім, як завжди, закрутилося: нова школа, друзі, інститут… Зв’язок узяв – і загубився.

Олена гортала далі. Ось мама, старша, на тлі якогось будинку. Потім уже доросла, у весільній сукні.

– Мамо, а це звідки? Ти ж казала – зв’язок загубився…

– Загубився… але не до кінця… – мама трохи збентежилася. – Я іноді їй писала. Ну, там, на дні народження, на Новий рік. Адресу запам’ятала.

– І вона відповідала?

– Перші роки відповідала, ці фотографії надіслала, як пам’ять. А потім… чи то переїхала, чи то… – у мами затремтів голос. – Може, вже немає в живих.

– А що це за фото? – Олена розвернула знімок, де мати тримала на руках немовля.

– Це ти, – мама раптом посміхнулася. – Я їй надіслала таку саму фотографію, коли ти з’явилася. Написала: – Познайомтеся, ваша правнучка.

– І вона відповіла?

– Не відповіла… – мама похитала головою. — Я тоді так засмутилася, якщо чесно. Думала, може, образилася, що рідко писала.

Олена перебирала фотографії, задумливо клацаючи пальцями:

– Мамо, а може… поїдьмо туди? Ну, просто подивимося, що з нею стало.

– Оленко, та ти жартуєш? – Мама зітхнула і намагалася відмахнутися. – Понад сорок років минуло, уявляєш? Там містечко крихітне, його, може, взагалі вже немає на карті…

– Ну то й що? Спробуємо! У мене відпустка наступного тижня – разом поїдемо, га?

Мама сумнівалася, але в очах раптом спалахнув вогник.

– А якщо… якщо вона… ще жива?

І ось, через тиждень, вони поїхали машиною, прокручуючи в голові ті самі спогади.

Мама хвилювалася, всю дорогу перебирала фотографії то одну, то іншу.

– А як будинок знесли? Або вона поїхала давно…

– Мамо, ну годі переживати марно! – Олена усміхнулася.

Містечко було на місці. Не просто на місці – акуратне, симпатичне, ніби й не минуло чотирьох десятків років. Вони знайшли вулицю. Будинок. Все знайоме, тільки фарба новіша, двір доглянутий.

Подзвонили у двері. Їм відчинила жінка, років сорока, з легкою розгубленістю в очах:

– Вам кого?

– Здрастуйте. Ми Ганну Василівну шукаємо… Ми колись тут жили, багато років тому…

Жінка довго і пильно дивилася на маму, потім сказала:

– Ганна Василівна – сестра моєї бабусі. А… зачекайте… – примружилася, роздивляючись. – Ви… не Тетяна?

Мама тільки ойкнула:

– Звідки ви знаєте мене?

– Так бабуся про вас розповідала! – усміхнулася жінка. – Говорила, що була у неї названа онука – Тетяна. Показувала фотографії…

– А бабуся… вона жива? спитала мама несміливо.

– Звичайно! Їй дев’яносто п’ять, просто зараз у лікарні, ногу понівечила. Проходьте, не соромтеся!

У будинку все ніби завмерло в часі: те саме планування, запах, квіти на підвіконні. Тільки меблі трохи новіші, та телевізор сучасний.

– Я, Ольга, – господиня простягла руку, посміхаючись. – Як би, двоюрідна бабусина онука, переїхала з Києва, щоб з нею бути. Вона тут зовсім одна лишилася…

– А чому вона не відповідала на листи?

Ольга зніяковіло посміхнулася:

– Так писати вона не вміє… Ще в дитинстві трохи читати навчилася, от і все.

– Як не вміє? – Мама була вражена. – А рецепти, записочки?

– Це все друкованими літерами, з помилками, по складах виписувала, щоб не забути. А ось простий лист написати – для неї важке завдання було, просила знайомих написати під диктування.

Вона ваші листи дбайливо зберігала, читала багато разів, але відповісти… соромилася.

– А ми ось фотографії знайшли на горищі, – Олена дістала конверт, простягла знімки.

Ольга тільки руками сплеснула:

– Та це ж бабусині улюблені! Вона їх вам відіслала, на згадку… Казала: нехай Таня пам’ятає свою другу бабусю.

– А ми можемо… відвідати її? – Невпевнено запитала мама.

– Обов’язково! Вона так зрадіє, ви навіть не уявляєте!

У лікарні Ганна Василівна лежала на акуратному ліжку у загальній палаті. Худенька, з сивим волоссям – а в очах та сама добра іскорка, як і раніше.

– Танюша? – ледве чутно, сповненим недовіри голосом, ніби боялася помилитися.

Мама підійшла, взяла її руку – зморшкувату, рідну:

– Це я, бабусю. Приїхала, нарешті…

У Ганни Василівни покотилися сльози радості. Вона гладила мамину руку, не відпускаючи:

– Як ти виросла… красуня моя!

Погляд перейшов на Олену:

– А це… хто це?

– Це моя донька, ваша правнучка, Олена. Пам’ятаєте, я надсилала вам фотографію?

– Оленко! – у Ганни Василівни очі прямо світилися від щастя. – Яка красуня! Вилита мама, ну просто копія! Сідай ближче, дитино, не соромся.

Вони сиділи довго, час летів непомітно: розмови, спогади, сміх крізь сльози. Якоїсь миті бабуся зашаруділа у тумбочці, дістала зім’ятий пакет.

– Ось дивися, Таню… тут усі твої листи до одного. І фотографії твої також тут є. Вечорами сиджу, перечитую, як молитву…

– Бабуся, чому ж ви не відповідали? – мама не витримала, голос її затремтів. – Я все думала, раптом ви образилися.

– Та як я тобі напишу, сонечко? – зніяковіло посміхнулася Ганна Василівна, ховаючи очі. – Писати я до пуття не вмію. Соромно… Думала, раптом посмієшся з мене…

– Як би я сміялася! – мама раптом схлипнула, та витерла сльози. – Я б одразу приїхала сама, якби знала… хоч удень, хоч уночі!

Ганна Василівна лагідно стисла її долоню:

– Нічого, Таню, тепер і приїхала. Це і є доля, значить, так треба.

Перед самим від’їздом мама простягла Ользі записку з телефоном:

– Обов’язково дзвоніть, якщо щось знадобиться, будь ласка. І передавайте бабусі – ми тепер загубитися не дамо, їздитимемо часто.

Ольга тільки посміхнулася у відповідь:

– Повірте, вона буде найщасливішою на світі. Знаєте, останні роки все питала: де ж моя Танюша, як вона там живе, чи здорова…

Вже в машині Олена, дивлячись на маму крізь запотіле скло, раптом тихо зауважила:

– Мамо… добре, що ми поїхали. Справді?

– Ти навіть не уявляєш, як добре, – мама посміхнулася, а по щоці все одно котиться сльоза. – Тільки ось… чи не пізно, як гадаєш?

– Пізно що?

– Ну… надолужити все втрачене. Бути… не формально, а по-справжньому онукою.

Олена дивилася прямо в очі:

– Ніколи не пізно, мамо! Головне, що ми знайшли один одного. Ось і все.

Минув місяць. Ганну Василівну виписали з лікарні, і мама з Оленою приїхали зустрічати її додому. З собою подарунки, гостинці, сумка з фруктами. Бабуся не натішиться, метушиться, ніби й не було довгих років самотності.

Увечері, за чаєм, коли за вікном тихо темніє, Ганна Василівна раптом сказала:

– Таню, знаєш… Я завжди мріяла мати сім’ю. Але думала, мабуть, не доля… А виявилося – є в мене і внучка, і правнучка. Справжнісінькі!

– І завжди будемо, бабусю, – обіцяє мати, стискаючи її долоню.

– Ми тепер не загубимося.

Олена дістала телефон, зробила «селфі» за столом – три покоління жінок у домашнього затишку.

– Це – до сімейного альбому, – усміхнулася, клацаючи затвором.

– Щоб не забути цей день. Ніколи.

А вже вдома, перебираючи гостинці, що привезли від Ганни Василівни, Олена раптом сказала мамі:

– Знаєш, я ось зрозуміла зараз… Сім’я – це не кров, не прізвище.

– А що ж тоді?

– Це ті, хто люблять не за щось, а просто тому, що ти є. Хто твоє фото понад сорок років зберігає і щодня молиться, щоб у тебе все було добре.

Мама кивнула, дивлячись на старі знімки:

– Добре, що ми не викинули фотографії. Вони ж до бабусі нас і привели.

Олена засміялася, бешкетно, трохи по-дитячому:

– Ось бачиш! А я стверджувала, що мотлох на горищі…

– Не мотлох, – суворо, з якоюсь особливою ніжністю поправила мама.

– Це пам’ять, Оленко. Найдорожче, що у нас є!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.