Перші два роки спільного життя з чоловіком ми прожили у квартирі його мами Ольги Степанівни. І це було суцільне випробування для мене. Розлучена свекруха жила зі своєї мамою, і 70-річна літня жінка повністю обслуговувала маму мого чоловіка.

Бабуся готувала їй їсти, будила щоранку на роботу, була у неї в прямому сенсі на побігеньках, двічі на день гуляла з собакою Ольги Степанівни тощо.

Друзів у свекрухи особливо не було, а до матері вона ставилася як до обслуговуючого персоналу. Підвищувала часто на матір голос, коли та щось не те приготувала, виливала їжу в смітник. Найбільше свекруха переймалася тим, що ж буде, коли її матері не стане.

І це, звичайно, сталося: бабуся захворіла і полинула не небеса. Ми до цього часу з чоловіком уже встигли переїхати, живемо окремо, у нас діти. І свекруха, від якої не знаю, де подітися.

У нас з чоловіком є гармонія у взаєминах, ми добре ладнаємо і розуміємо один одного, у нас спільний побут і сімейна справа – маленький бізнес. Єдині суперечки і конфлікти, які можуть траплятися, це абсолютна нетактовність свекрухи.

А нетактовність, до слова, вона почала виявляти ще від самого нашого знайомства, пік вона продемонструвала на нашому весіллі, зіпсувавши його. Вона часто не розуміє навіть що каже. Їй усі повинні, їй часто награно зле. Чоловік все кидає, мчить до мами, а там все добре, просто їй бракує уваги.

Я навіть після короткого спілкування з нею почуваюся вичавленим лимоном. І стає якщо чесно все тяжче. Найбільше переживаю, якщо вона з часом зляже. Це мій страшний сон.

І я розумію, що єдине, що мене врятує від цієї участі – розлучення з чоловіком, який тепер на побігеньках у своєї матері. Ольга Степанівна не планує міняти своє життя.

Останнім часом Ольга Степанівна почала пропонувати: “Давайте продам квартиру і купимо два будинки поряд. Але ж ви не хочете зі мною мати нічого спільного!”.

Розумію, що це спроба прив’язати до себе і не відпускати нас. Я вже уявляю постійні спроби Ольги Степанівни проводити вихідні разом з нами, вказівки що потрібно зробити у її будинку тощо. Тобто думка допомогти нам з житлом хороша, але ситуація може виявитися зовсім плачевною.

Живемо ми зараз у моїй квартирі, поки мої батьки там не живуть, і продовжуємо збирати на наше власне житло. Але мене все частіше відвідують думки про розлучення. Бо ментальна рівновага, спокій і щастя для мене набагато важливіші.

Чоловіка люблю, але не хочу прирікати своє життя на постійний зв’язок з чужою людиною, яка постійно порушує особисті кордони і втручається в життя. Що порадите? Як би ви вчинили на моєму місці? Можливо хтось був у схожій ситуації

Джерело