На жаль, перший мій шлюб був зовсім нещасливий.

Відтоді минуло чимало часу, зараз я заміжня вже вдруге.

Перший раз я вийшла заміж, адже дізналася, що скоро стану мамою, бо чекаю дитину.

Але стати мамою мені не судилося, на жаль, так склалося, непросто мені згадувати зараз про це.

З чоловіком ми ніколи особливо не ладнали, тому після декількох місяців подружнього життя вирішили мирно розійтися в різні боки, бо розуміли, що щасливого сімейства у нас більше не буде.

Ми дуже добре розуміли, що у нас не дуже добрі сімейні стосунки, тому обоє вирішили, що поки ми молоді, то маємо шукати собі пару, щоб життя прожити щасливо в сім’ї, адже ми обоє ще маємо шанс на гарне подружнє життя.

Як не дивно зізнатися, але зараз ми дуже хороші друзі і можемо звертатися один до одного за допомогою і життєвою порадою.

Після розлучення я довгий час не дивилася в сторону чоловіків, була у мене якась зневіра, розуміла, що в наш час довіряти нікому не можна, лише на себе надіятися і сподіватися і все.

Згодом я таки вступила до університету, добре вчилася, адже весь свій час приділяла цьому.

А після закінчення влаштувалася на непогану роботу і дуже раділа цьому.

Так і закрутилася моя доросле життя.

Я і не помітила, як швидко минали рік за роком, як зустріла свої вже не зовсім молоді 30 років.

А згодом, саме на роботі, я познайомилася з чоловіком.

Олег був теж розлучений, з тією лише різницею, що на руках у нього залишився дворічний маленький синочок від першого шлюбу.

Ми якось дуже швидко знайшли спільну мову і стали хорошими друзями, багато спілкувалися між собою, чимало часу проводили разом.

Поступово ці відносини переросли в сімейні.

Так я вийшла заміж вдруге заміж і мала не лише чоловіка, а й маленьке дитятко.

Цього маленького хлопчика я полюбила всім своїм серцем.

З Михайликом, так звали його, я дуже швидко порозумілася.

Він називав мене мамою, і я відчувала себе справжньою частинкою їхньої сім’ї.

Зараз цьому малюкові вже 13 років, він швидко виріс на моїх очах, я й не зогледілася тому.

Вік непростий, хлопчик має складний характер, але я намагаюся допомагати йому.

Ось тільки контакту між нами останнім часом я не спостерігаю.

Михайло останнім часом став дуже мовчазним, перестав зовсім звертати на мене увагу, поважати мене.

Але це все проходить.

Я сама знаю на власному досвіді, як це, коли підліток стає просто незрозумілим і зовсім не поважає рідних.

У мене є молодший брат, з яким ми все це проходили свого часу.

Тому, досвід спілкування з такими дітьми у мене вже склався.

Я з великою наснагою стала чекати, коли прийде цей непростий період і Михайло стане краще до мене ставитися, подорослішає і більше розумітиме життя і цінуватиме те, що я роблю для нього.

Але вся складність в тому, що мій син, а я його саме таким і вважаю, став постійно мені нагадувати, що я йому ніхто, просто порожнє, що я йому нерідна мати і слухати він мене не збирається.

На всі мої зауваження він просто або не звертає уваги, або тут же починає робити все навпаки, аби не так як я сказала.

Спробувала поскаржитися на сина своєму чоловікові, думала, що хоч від нього буде якась підтримка і він серйозно поговорить з Михайлом.

Але його відповідь мене геть засмутила, на жаль.

Він з незворушним спокоєм сказав, щоб я просто не лізла до хлопця, адже я його зовсім не розумію, бо я йому чужа!

Мені стало дуже прикро за це.

Я ці слова сприймаю, як натяк на те, що хоч я і є частинкою їхньої сім’ї, але виходить що не зовсім повноцінною, наче я чужа для них.

Значить, поки він був маленьким і потребував допомоги і тепла та догляду своєї матері, я була потрібна і мамою називалася.

А тепер, коли він практично став самостійною і майже дорослою людиною, то я виявилася непотрібною і чужою тіткою?

Ось чого-чого, а такого я точно не очікувала від, здавалося б, найрідніших людей.

Я з перших днів всією душею припала до цієї дитини.

Я ні на одну секунду за ці 13 років жодного разу не відчула ні крапельки злоби чи роздратування до нього.

Я повністю своє життя присвятила йому та його батькові.

А тепер мене не потрібно ні слухати, ні поважати. Так виходить?

Ну я ще б могла трішки зрозуміти дитину, він ще не розуміє, що говорить та й вік такий складний у нього зараз, що навіть рідні матері важко знаходять мову зі своїми дітьми.

Але мій чоловік, а його батько так відноситься до всього того, що турбує мене, йому легше сказати, що я цій дитині чуда і тому ніколи не зрозумію її!

Олег постійно, останнім часом, мені каже також, що я не розумію Михайла, і сама в цьому винна, адже, якби це була моя рідна дитина, то я б інакше ставилася до нього.

Невже він дійсно не розуміє, що приносить мені таким ставленням лише смуток!

Виходить, що своє життя витрачаю на чужу сім’ю, які за ці всі роки так і не прийняли мене, як рідну їм людину.

Я не знаю, як бути далі.

Чи варто мені залишитися в цій сім’ї, чи вже краще розлучитися, поки не зовсім пізно?

Чи цінуватимуть вони колись мене і що мене чекає на старості років?

КІНЕЦЬ.