Вийшла заміж у 18 років, у 19 років з’явився син, жили не сказати, що добре, але й непогано. Вийшла на роботу, коли синові було 6 років, тільки начебто з’явилася можливість одягатися гарно, доглядати себе, дізналася, що знову чекаю дитину.

Ще одну дитину не хотіла, чоловік та мама наполягли. Справа в тому, що чоловік завжди любив випити, від цього й страхи, що не витягти мені двох на свою мізерну зарплатню.

З’явилася дочка, дуже люблю її, зараз навіть соромно, що її могло не бути. Поки чекала дитину чоловік носив на руках, не могла повірити у таке щастя, порозуміння та кохання, все добре було. Дочка була слабенька, місяць майже в лікарні пробули, посивіли обидва.

Коли доньці було 2 місяці, повідомив, що покохав іншу, то був сильний удар, як грім серед ясного неба. Багато чого наговорив, що не знає, як стільки років прожив зі мною тощо. Тиждень жила, як у тумані.

Повернувся в сім’ю, благав пробачити, обіцяв кинути пити, прожили тижнів 2, відчуваю, що не можу бачити його, образа душить, вигнала. Чотири місяці не жили разом, вирішили жити заради дітей, знову обіцянки та знову розчарування.

Переїхали до орендованого будинку, бо жили в одній кімнаті без зручностей, із двома дітьми тісно. У сина на колишньому місці навчання стосунки не склалися.

Знайшли будинок із наступним викупом, але господарі не дочекалися і продали його. Зараз зима та син навчається у новій школі, з’явилися друзі, вчитися став краще, але треба з’їжджати, а це селище та знайти житло нелегко.

Господарі наполягають, щоби з’їжджали. Чоловік п’є, жити з ним не хочу, доньці два роки вона основний час у бабусі, забираю лише на вихідні.

От і не знаю, що робити, дочка у мами в одному селищі, я з сином в іншому і повертатися в одну й ту школу не хочеться, з чоловіком щастя немає.

КІНЕЦЬ.