У мене троє дітей: дві дочки та син. Онуки є, старші вже закінчують школу. Загалом, рідні вистачає. Але свою квартиру я переписала на невістку, синову дружину.

Це не забаганка божевільної бабки, це моя плата добром за добро. Бо серед усіх моїх дітей, серед інших родичів, тільки невістка зі мною спілкується по-людськи.

Напевно, я якось неправильно своїх дітей виховувала. Хоча ми з чоловіком намагалися дати їм і любов, і турботу, і освіту, і виховання.

Ніхто не пішов кривою доріжкою, майже у всіх у своїх сім’ї, діти. Але як у людях, я у своїх дітях розчарувалася, причому вже давно.

Щойно закінчувався період, коли я могла дітям щось дати, вони відразу про мене забували. Чергові дзвінки раз на два тижні я за нормальне спілкування не вважаю.

Звісно, ​​у всіх свої справи, свої сім’ї. Похилого віку маму, яка поки сама з усім справляється, можна засунути на далеку полицю і згадувати по необхідності.

Дочки почали працювати, вилетіли з гнізда і забули про мене, доки не пішли діти. Тут уже згадали: адже вільні та безкоштовні няньки на дорозі не валяються.

Я не відмовляла у допомозі, думала, що хоч через онуків зможу налагодити колишні близькі стосунки зі своїми дітьми. Але стосунки тривали доти, доки я була потрібна. Як тільки онуки підросли, мене знову відсунули. Дзвінки раз на два тижні, а то й на місяць, чергові поздоровлення зі святами, от і все, на що я могла розраховувати.

Молодший син одружився п’ять років тому. Він одразу після школи пішов із мого будинку, навідувався рідко, дзвінками теж не балував. Добре хоч на весілля покликав.

Про невістку скласти думку я не встигла, надто мало з нею поспілкувалася. Бачила раз, коли син на мій день народження її покликав, познайомив, а потім уже на весіллі.

Через місяць після їхнього весілля я потрапила до лікарні. Думала, що звичайна застуда може грип, а виявилося запалення. Майже півтора місяц лежала у лікарні.

Всі діти відзначилися по разу, як довідалися, а невістка їздила кожного дня. Привозила домашню їжу, хоч я й не просила, книжки возила, речі, які мені були потрібні. Мене це ставлення так зворушило! Рідні діти лише дзвінками й відбулися, а невістка, чужа людина, перейнялася, щоб мені було комфортно.

Перед моєю випискою вона ще й удома в мене прибрала, продукти купила, їжу приготувала. Я приїхала як на курорт, тільки відпочивати залишалося.

Ось так і повелося з того часу, що діти раз на два тижні дзвонять, і це ще добре, коли так, а невістка раз на тиждень приїжджає. Причому сама, не на вимогу.

З прибиранням мені допомагає, просто чай разом п’ємо, я її навчила в’язати, вишивати, пекти пироги за бабусиним рецептом. І стільки тепла у наших зустрічах, що душа радіє.

Із сином у них стосунки не дуже, я це бачу. Вона мені ніколи на нього не скаржиться, слова поганого не говорить, але я його знаю. У нього в голові вітер: не цінує таку дружину.

Знаю, що він гуляє, донесли вже. А хто його виходив після аварії? З ложечки годував, масажі робив, на своєму горбі по дому тягав? Невістка і тягала.

Вона сама з дитбудинку, але скільки ж у ній невитраченої любові та ніжності! А син не цінує, що має. Дівчина душевна, з освітою, зі своєю квартирою, любить і терпить його.

Нещодавно у мене стався нaпaд. Все обійшлося, але я задумалася про те, що треба б свої справи упорядкувати. І вирішила переписати квартиру на невістку, подарувати, щоби ніхто з моїх діток не зміг оскаржити.

Невістка від такого подарунка відмовлялася, розплакалася. Але я на своєму наполягла. Саме невістка зі мною спілкується ближче, ніж обидві дочки разом узяті.

Навіть якщо раптом вона все це робила заради квартири, то все одно вона на це заслужила. Я при ній почуваюся потрібною, немає почуття самотності. А ось троє дітей та чотири онуки мені цього забезпечити не змогли.

Дай Боже, у дівчинки все буде добре. Нехай розлучається з моїм недолугим, знайде нормального чоловіка, народить діток. Може, я ще встигну збагнути.

Я так їй і сказала, що моє ставлення до неї не зміниться, якщо вона з сином моїм розлучиться. Він сам недалекий, якщо так поводиться. Нема чого псувати молодість, нехай шукає своє щастя.

Ось так, троє дітей, четверо онуків, а квартира сторонній, начебто людині. Добре, що чоловік до того не дожив. Але, впевнена, моє рішення він би схвалив.

КІНЕЦЬ.