– Знову всю каву випили, – Ольга жбурнула порожню банку з-під улюбленої кави у відро для сміття, і відкрила шафу, де лежали солодощі. Там валялася порожня обгортка від халви. – І халви немає. Коли вони встигли? Вчора ж лише купила.

Вона перевірила інші упаковки. З трьох пачок печива залишилася лише одна, з’їдена наполовину. Шоколадних цукерок також не було.

– Ні, ну все з’їли, га! Як сарана. Хотіла каву випити, і нема з чим.

Ольга кинула в кухоль пакетик чаю, залила окропом і вмостилася за стіл. Вона, чесно кажучи, вже втомилася жити великою родиною, але варіантів у них просто не було. За стільки років так і не вдалося роз’їхатися.

– Ооо, Олю, ти тут. А я думаю, куди ти поділася? – на кухню зайшов чоловік Сергій. – Чай п’єш? А кави мені зробиш?

– Кава закінчилася. Діти та Віра Семенівна його “приговорили”. Якщо дуже хочеться, можеш сходити в крамницю.

– Ні, я тоді чай буду. І коли мені йти? У мене всі терміни за статтею горять. Знову до ночі працюватиму, а завтра залишуся до пізнього вечора на кафедрі.

– Так, я знаю, ти завжди зайнятий. Звикла вже за стільки років, – зітхнула Ольга. – Іди працюй. Я принесу тобі чай.

– Ти в мене – золото, – Сергій цмокнув Олю в щоку, і зник за дверима.

– О, Ольго, що ти тут у темряві сидиш? Налякати мене вирішила, чи що? – свекруха Віра Семенівна клацнула вимикачем. – Там прання закінчилося, чуєш, машинка пищить. А ти тут. Треба б дістати скоріше, щоб не засмерділо.

– За десять хвилин з ним нічого не станеться, Віро Семенівно. Чай доп’ю, і все зроблю. Або Соню попросіть.

– Соні та Дениса ще немає. А ти й не знаєш! Яка ж ти мати, раз не знаєш, де твій син із дружиною ходить.

– Вони молода сім’я. Дорослі. Що вони мені, звітувати повинні, де ходять? Нехай гуляють. А мати я, до речі, гарна. Ви ж знаєте.

Віра Семенівна нічого не відповіла, і почала заварювати собі чай.

– Ви можете Сергію теж зробити, будь ласка? Він просив.

– Ну тебе ж просив, Олю. Ти й зроби. Ти його дружина, а не я. І не роби занадто міцний, бо він нормально спати не буде. А йому треба відпочивати.

– Замотався зі своєю цією роботою, всі сили кафедра витягує, а завідувачем його ніяк не призначають. Вже скільки років.

– Так, уже скільки років… – луною відгукнулася Ольга, і відвернулася до вікна.

– Оля, машинка та чай чоловікові. Не забудь, – Віра Семенівна вимкнула світло, і вийшла з кухні.

І так, уже скільки років. Вони живуть ось так, великою родиною, і постійно їй всі нагадують тут про її відповідальність та обов’язки. І роз’їхатися не виходить ніяк.

…Оля та Сергій познайомилися студентами. Вони обоє навчалися на філологічному, та мріяли стати вчителями. Хороша справа – вчити дітей української мови, та літератури.

Студентське кохання так швидко захопило їх, що Сергій через пів року після знайомства, зробив Ользі пропозицію. Та одразу погодилася.

– Тільки де ми житимемо? Може спробуємо вибити кімнату в гуртожитку?

– Житимемо в мене.

– Як у тебе? З Вірою Семенівною? Вона не проти?

– Ні, мама не проти. Вона погодилася. Але ти ж розумієш, це спочатку, а потім придбаємо своє житло.

– Так, я розумію. Поживемо там спочатку, а потім з’їдемо.

Оля була збентежена. Бачила вона Віру Семенівну один раз, коли та влаштовувала вечерю-знайомство, і Оля одразу зрозуміла, що з нею вони не зійдуться характерами.

Віра Семенівна була головним бухгалтером на пенсії, жінкою владною та сильною, якій слова впоперек не скажи. Вона лише окинула Олю холодним поглядом і сказала:

– Що ж ти така худа? Наче ж з села, маєш бути кров із молоком, а ти – душа в тілі ледве тримається. Дітей зможеш виносити з такою фігурою?

– Зможу. Напевно, – зніяковіла Оля від несподіваного та непристойного питання.

– Мамо, ну що ти таке кажеш?

– То й кажу, що ти в мене один, і наше прізвище не повинно перерватися. А якщо проблеми які у неї, то сенс у цих усіх зустрічах та знайомствах?

– Ти майбутній кандидат наук, тобі потрібно вчитися, займатися наукою, статті писати, а не витрачати час на марні стосунки.

– Мамо, ну що ти? У нас з Олею все серйозно, чому марні?

– Добре, якщо серйозно. Оля, торт можете нарізати цим ножем, і чай налити. Якщо ви в гостях, це не означає, що треба сидіти й дивитися, як я все роблю.

Так і познайомились. Вірі Семенівні не подобалося, що Оля приїхала з маленького містечка, і вона нічого не мала за душею.

Але, з іншого боку, вона розуміла, що Сергію потрібна увага та постійна турбота, і їй здалося, що Оля цю турботу та увагу зможе йому дати.

Тому, коли Сергій сказав, що хоче одружитися з Ольгою, вона проти не була. І, подумавши, дозволила молодій сім’ї жити у її величезній чотирикімнатній квартирі.

Розсудила, що так зможе контролювати та виховувати молоду невістку, щоб зробити з неї гарну та дбайливу дружину для коханого сина.

Після скромного весілля, вони почали жити утрьох. Віра Семенівна швидко і спритно звалила на тендітні плечі Олі всю домашню роботу.

– Ти – господиня. Ти маєш дбати про чоловіка: готувати, прибирати, прасувати, прати. За чоловіком завжди судять, яка у нього дружина: турботлива, чи нечупара.

– Якщо він нагодований, випраний і відпрасований, то, значить, і дружина хороша. А якщо щось не так – усі питання знову ж таки до дружини.

– А чоловік сам про себе не повинен хоч трохи дбати? – одного разу спитала втомлена Оля.

– Чоловік ходить на роботу, та працює. Більше він нічого не повинен, – відрізала свекруха.

Оля через якийсь час справді втомилася. Вона вчилася очно, як і Сергій. Вдома сиділа за книгами, але мала все встигати: готувати сніданки, обіди та вечері, прати, ходити в крамницю, прасувати.

Іноді на вихідних Віра Семенівна починала генеральне прибирання в якійсь кімнаті, і тоді треба було перемивати кришталь у серванті, рухати меблі, мити люстру, та перетирати книги.

– Сергію, я втомлююся. Твоя мама стільки мені домашньої роботи дає, на десять Попелюшок вистачило б, – казала вона чоловікові, обіймаючи його перед сном.

– Та що вона тобі там дає? Звичайні жіночі обов’язки. І ти не забувай, ми живемо у її квартирі. А яби щомісяця платили за оренду? А так – яка економія!

– Так, економія. Але важко і вчитися, і стільки всього встигати.

– Тобі не подобається бути дбайливою дружиною? Ти мене не любиш?

– Люблю. І люблю дбати про тебе. Але мені хочеться, щоб ми жили окремо.

– Обов’язково житимемо окремо. Скоро щось вигадаємо.

Після закінчення університету Ольга почала працювати у школі, а Сергій залишився на кафедрі зарубіжної літератури.

Він пішов в аспіранти до літнього професора, і поринув у вивчення скандинавського епосу. На думку професора, тема перспективна, і на цьому можна здобути науковий ступінь досить швидко – років через п’ять.

Тепер Сергій займався лише цим: бібліотеки, монографії, конференції, лекції. Здобував стипендію, працював лаборантом на кафедрі за смішні гроші, та займався наукою.

Все одно, разом з вчительською зарплатою Олі, виходили копійки. І про те, щоб почати накопичувати гроші на квартиру, не йшлося.

Та Сергій про це особливо й не думав: поряд були мама та дружина, завжди гарячий обід, та улюблений шоколадний кекс, який Оля навчилася пекти для нього.

А вона намагалася викручуватися, та шукати різні способи заробітку: влаштувалася редактором у видавництво, та брала рукописи на редактуру.

Засиджувалася з ними до глибокої ночі. Вона любила цей час, коли всі домашні справи перероблені, і можна спокійно зайнятися роботою.

Так і мешкали втрьох. Ольга мовчала і робила все, що говорила свекруха. Вона розуміла, що, якщо посвариться з нею, доведеться з’їжджати. А з’їжджати нема куди. Сергій не втручався у жіночі стосунки, з головою пішовши у науку.

Невдовзі Ольга була при надії. Віра Семенівна зраділа тому, що «прізвище не перерветься», а Сергій лише сказав:

– Оце справи… Якось несподівано. Але нічого, впораємося.

Угу, впоралися. Ольга впоралася. З роботою, своїм цікавим положенням, дитиною та будинком. Свекруха із сином Денисом – майже не допомагала.

Тільки іноді виходила з ним погуляти, коли він спав, та час від часу грала, доки Оля готувала обід. Сергій сином не дуже цікавився: його захопило написання дисертації.

Тут уже не до сім’ї та не до заробітків. Грошей завжди не вистачало, але Сергій із цього приводу не переймався. «Живемо ж якось, і добре».

Всі питання вирішувала Оля: вона намагалася планувати бюджет, економити, не купувати зайве, але щоб Дениска нічого не потребував.

Дитина росла, витрати зростали разом з нею. І тоді вона вирішила піти зі школи. У видавництві їй запропонували роботу з більшою зарплатою.

Та й вона почала ще додатково брати замовлення на переклади – Оля чудово знала французьку мову.

Справи пішли вгору, і коли вона почала думати, що вже скоро вони зможуть, нарешті, переїхати, і орендувати квартиру в новому будинку… сталася її друга вагітність.

– Ну а що, Орловських багато не буває, – з усмішкою сказав Сергій. – Хороша новина, ще одна дитина. З Дениса вийде чудовий старший брат.

– Ти мені повинен більше допомагати, Сергію. Я втомлююся, стільки справ. А тепер їх побільшає.

– Я теж втомлююся, ти знаєш. На кафедрі завжди багато роботи, тепер ще й монографію треба складати на місяць раніше. Коли все це робити – не уявляю.

Сергій сьорбнув чай, який йому принесла Оля.

– До речі, мене Яринський просив заочників взяти. Мая Вікторівна в лікарню лягла незрозуміло на скільки, там щось серйозне, і три групи заочників без викладача залишилися. Він мене викликає і каже: візьміть їх, будь ласка.

– Сподіваюся, ти взяв? Нам зараз саме гроші б зайві не завадили.

– Оль, ну які заочники? Ти що? Я пояснив, що готую монографію, і ледве зі своїми студентами встигаю.

– А на заочників у мене ні сили, ні часу. Чи мені ночами монографію писати? Тоді уявляєш, скільки я там помилок нароблю? Мене колеги на сміх підіймуть.

– Можна кілька місяців і ночами попрацювати. Я ж із перекладами сиджу. А як зараз із цим моїм положенням буде – не знаю. Грошей не вистачає, сам же знаєш. Ціни постійно зростають. Потрібно ворушитися, та викручуватися.

– У тебе організм сильний. Ти п’ять годин поспала, і зранку, як огірок. А у мене імунітет слабкий з дитинства.

– Тому мені потрібно спати нормально, і не нервувати. А інакше я взагалі розхворіюсь, і нічого робити не зможу. Ти знаєш, як це буває.

– Так, знаю. Ти в мене дуже тендітний і ніжний. Як мімоза.

За всі ці роки переїхати їм так і не вийшло. Родина Орловських продовжувала жити у величезній чотирикімнатній квартирі у центрі міста. В одній кімнаті Віра Семенівна.

У другій – Ольга із Сергієм. У третій – син Денис із дружиною Сонею. А в четвертій – дочка Вероніка. Їй було чотирнадцять років.

Як і годиться кожному підлітку, вона завжди щільно зачиняла двері у кімнату, і просила не заходити без дозволу. Денис із Сонею працювали в барі.

Він – бариста, вона – офіціантка. Батьки-філологи були не в захваті від професії сина, але вдіяти нічого не могли. А бабуся була не в захваті від його дружини Соні.

– Ти що, за ґратами сиділа, і тобі там це татуювання зробили? – з презирством розглядала вона руку дівчини.

– Ні, ви що? Це я для краси. Мені дуже подобається. І Денису подобається.

– Теж мені, краса. Краса – коли людина на згадку Шевченка читає, коли картини малює, а не ось це ось.

Соня тільки закочувала очі.

– Коли ми вже звідси з’їдемо, Денисе?

– Як грошей заробимо – так і з’їдемо. Ти ж знаєш, потрібно грошей одразу на три місяці оренди. Тобі що тут, погано?

– Погано. Мене твоя бабуся постійно виховує.

– Ну і що? Натомість, живемо на всьому готовому. Їжа є, житло є. Не зважай, вона матір мою теж все життя виховує.

– А Ольга Іванівна що, мовчить?

– А що їй казати? Ми тут всі так, просто в гостях. Бабуся захоче – завтра нас усіх на вулицю виставить. Тому з нею ніхто не сперечається. А вона це розуміє, та користується.

– А на свою квартиру батьки не заробили за все життя? Як це?

– Не заробили. З їхньою роботою освітянина, багато не платять. Особливо батькові на кафедрі. Тож я на філфак і не пішов. У кафе більше зароблю.

Сім’я розрослася, але Ользі чомусь не полегшало. Вероніка вже виросла, але змусити її робити щось по хаті у матері не виходило.

Вчитися готувати вона не хотіла, пилососити та мити підлогу, теж у неї «не було настрою». Віра Семенівна намагалася боротися з підлітковим бунтом, але потім махнула рукою, та звинуватила у всьому Ольгу:

– Це ти не додивилася, і вона така виросла, з характером. У кого вона така – не знаю.

– Та й справді, у кого вона така, Віро Семенівно? І я не знаю. Вік такий – от і психує. Минеться.

– І що з неї виросте, Олю? Негосподарська, вдома нічого не може робити.

– Головне, щоб людиною гарною виросла, а там життя навчить.

Соня теж не допомагала свекрусі вести домашні справи. Вона іноді готувала сніданок для себе та Дениса, але варити на всю родину борщ, чи ліпити вареники – не вміла, та не хотіла. Часу на це шкодувала. Загалом, усі діти, та всі домашні справи були на Олі.

Вона звикла. Вона звикла, що молодь з’їдає її улюблену халву, і навіть не залишає їй шматочка. Вона звикла, що її улюблену каву випивають, і ніколи не купують нову банку.

Вона звикла, що Сергій кидає брудний одяг на стілець у кімнаті, і ніколи не кладе у кошик для білизни.

Вона звикла, що Віра Семенівна все ще вчить її, як жити, і як готувати м’ясо по-французьки. Вона звикла – і навіть змирилася.

Вона думала, що живе звичайне життя з побутовими сварками, та фінансовими проблемами, поки одного ранку її не розбудив телефонний дзвінок. Номер був прихований.

– Ольга, вітаю, – звернувся до неї приємний жіночий голос.

– Доброго ранку.

– Ви мене не знаєте. Мене звуть Яна.

– Так, дуже приємно. Що ви хочете, Яна?

– Мені теж. Перейду одразу до справи. Я зустрічаюся із вашим чоловіком. Ми разом уже давно.

– Що, вибачте? Що означає зустрічаюся?

– Ми разом. Ми пара.

Оля мовчала, та намагалася усвідомити, що зараз почула. Вона не вірила. Може, дзвонить якась його студентка, якій він сесію зіпсував. Так, точно. Це чийсь безглуздий жарт.

– Ти його коханка, чи що?

– Я його кохана жінка. І я хочу, щоб ви йому дали спокій.

– Я? Я його дружина. Ми сім’я. Що означає «дала спокій»?

– Сергій дуже не рішучий. Ви самі знаєте. Він не знав, як вам розповісти про наші стосунки. Тому я й зателефонувала.

– Я хочу, щоб ви його відпустили, та не заважали нам. Будь ласка, давайте все вирішимо без скандалів. Відпустіть його. Усього хорошого.

Якийсь час Ольга сиділа нерухомо, перетравлюючи все, що почула. Потім прокрутила в голові все їхнє сімейне життя, і зрозуміла, що треба щось міняти, бо так далі жити не можна.

І цей дзвінок був слушною нагодою почати життя спочатку, і вона ним скористалася. Не влаштовуючи ні сварок, ні істерик – вона зібрала все необхідне, і пішла до подруги, яка їй надала притулок, поки Ольга знайде житло.

На телефонні дзвінки вона не відповідала, не мала на це ні часу, ні бажання. Вона подала на розлучення, винайняла однокімнатну квартиру, і тільки тоді зустрілася з благовірним.

Вся родина була збентежена її вчинком. Коли Ольга звинуватила чоловіка у зраді, він не заперечував, але намагався виправдатися.

Та ці виправдання були їй до одного місця. Вона поставила всіх перед фактом, що подала на розлучення.

Не чекаючи на їхню реакцію, Ольга вийшла з квартири, і переступила поріг в нове життя. Краще все почати з чистого аркушу, ніж жити в брехні та зраді! Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

Пишіть свої міркування в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.