Андрій штовхнув двері квартири плечем, бо руки були зайняті. В одній — портфель, в іншій — коробка з новим смартфоном, який він купив по дорозі додому. Всередині все стискалося від знайомого почуття провини, але він змусив себе розправити плечі. Успішні люди купують хороші телефони. Це інвестиція в імідж, у майбутнє.

— Олено, я вдома! — крикнув він, скидаючи туфлі.

Тиша. З кухні не доносилось звичного шипіння сковорідки, не пахло смаженою цибулею чи тушкованим м’ясом. Андрій пройшов до вітальні, де Олена сиділа на дивані з книжкою, не піднімаючи очей.

— Що на вечерю? — спитав він, намагаючись зберегти легкий тон.

— Нічого, — відповіла дружина, не відводячи погляду від сторінки.

— Тобто як — нічого?

— Так. Не готувала.

За десять років шлюбу такого не було жодного разу. Олена завжди зустрічала його вечерею, навіть коли сама приходила з роботи змученою.

— Олено, ти захворіла? — він підійшов ближче, сів на край дивану.

Вона нарешті підняла очі. У них не було ні злості, ні роздратування — тільки якась дивна рішучість.

— Ні. Просто не було за що купити продукти. Тож, їсти нічого.

— Як це — нічого їсти? — обурився чоловік.

Олена акуратно заклала книгу закладкою і подивилась на коробку в його руках.

— Зате ти всім допоміг і купив собі телефон, — спокійно відповіла дружина.

Андрій відчув, як палає обличчя. Телефон справді коштував немало — майже половину його зарплати. Але хіба вона не розуміє? Його старий смартфон постійно підвисав, а з таким телефоном незручно з’являтись на ділових зустрічах.

— Це… це для роботи потрібно, — пробурмотів він. — Імідж важливий.

— А за квартиру я заплатила, — продовжила Олена тим самим рівним тоном. — І за комуналку. І мамі твоїй на ліки грошей переслала. А твій брат дзвонив, просив у борг на чергову бізнес-ідею.

Кожне слово било як батіг. Андрій знав, що вона права, але не міг цього визнати. Не міг пояснити їй те, що твориться всередині кожного разу, коли він дивиться на свою зарплатну відомість.

— Я стараюся, — сказав він тихіше. — Думаєш, мені легко? Я працюю по дванадцять годин на день.

— Знаю, — кивнула Олена. — І саме тому не розумію, навіщо ти створюєш видимість того, чого немає.

Видимість. Це слово повисло в повітрі між ними. Андрій відвернувся до вікна, де вже загорялись вогні в будинках навпроти. В кожному вікні — чиєсь життя, чиїсь проблеми. Напевно, є родини, де чоловік заробляє більше, де не треба рахувати кожну копійку.

— Вечерю можна приготувати й з того, що є вдома, — сказав він, не обертаючись. — Макарони якісь.

— Можна, — погодилася Олена. — Але я не буду.

Він різко обернувся. В її очах не було злості — тільки втома. Глибока, виснажлива втома людини, яка стомилася воювати з вітряками.

— Що це означає?

— Це означає, що я втомилась удавати, наче все гаразд. Втомилась економити на всьому, щоб ти міг грати в успішного чоловіка.

Слова палили, як кислота. Андрій відчував, як нерви стискаються в тугий вузол. Вона не розуміла. Ніхто не розумів, як це — приходити на роботу і бачити поблажливі погляди колег, які заробляють у півтора-два рази більше. Як це — слухати, як мама зітхає в слухавку: «Якби твій батько був живий, я б не потребувала». Як це — знати, що молодший брат вважає його невдахою, але все одно просить гроші, бо більше нема в кого.

— Ти не розумієш, — хрипко сказав він. — У мене є зобов’язання.

— Перед ким? — Олена підвелася з дивану, і він побачив, що вона тремтить. — Перед мамою, яка отримує пенсію трохи меншу за твою зарплату, але звикла, що ти їй додаєш? Перед братом, який у тридцять років так і не навчився відповідати за себе? Чи перед колегами, яким байдуже, старий у тебе телефон чи новий?

— Це не так просто…

— Просто! — вперше за вечір вона підвищила голос. — Дуже просто. Ми живемо не за доходами. Я працюю нарівні з тобою, але всі фінансові рішення приймаєш тільки ти. І коли грошей не вистачає, винна завжди я.

Андрій мовчав. Він не міг пояснити їй, що кожного дня прокидається з думкою про те, що він — невдаха. Що його зарплата — це вирок, тавро неспроможності. Що кожна покупка — це спроба заглушити голос усередині, який шепоче: «Ти нічого не вартий».

— Минулого тижня, — продовжила Олена, і голос її став тихішим, — я зустріла Катю Морозову. Пам’ятаєш мою однокласницю? Вона сказала, що її чоловік шукає хорошого спеціаліста у свою компанію. Зарплата — у півтора раза більша за твою нинішню, плюс соцпакет.

Андрій здригнувся. Він пам’ятав Морозову — самовпевнену дівчину з паралельного класу, яка завжди знала, чого хоче.

— І що ти відповіла?

— Що ти подумаєш.

— Я не хочу йти «по блату».

— Чому? — Олена зробила крок до нього. — Чому ти готовий роками сидіти на одному місці, отримувати копійки й скаржитись на життя, але боїшся спробувати щось нове?

Питання зависло в повітрі. Андрій знав відповідь, але не міг вимовити його вголос. Він боявся. Боявся, що його не візьмуть. Боявся, що візьмуть — але він не впорається. Боявся переконатися, що справді нічого не вартий.

— Це не так працює, — пробурмотів він. — Не можна просто взяти й змінити роботу.

— Можна. Люди роблять це щодня. — Олена знову сіла на диван. — Але для цього треба визнати, що щось не так. А ти волієш купувати нові телефони й удавати, що все чудово.

Тиша натягнулась між ними, як струна. Андрій дивився на коробку у своїх руках. Остання модель, усі можливі функції, які йому ніколи не знадобляться. 14 тисяч гривень — майже половина зарплати.

— Завтра я подзвоню Каті, — сказала Олена. — Домовлюсь про зустріч.

— Не треба.

— Тоді подзвони сам.

— Олено…

— Або почни сам шукати роботу. Склади резюме, розішли по компаніях. У тебе хороший досвід, відмінні рекомендації. Ти можеш знайти щось краще.

Андрій заплющив очі. Всередині все нило від страху й сорому. Він уявив, як телефонує незнайомим людям, як ходить на співбесіди, як його оцінюють і зважують. Як ризикує почути: «Вибачте, але ви нам не підходите».

— А якщо не вийде?

— А якщо вийде? — Олена підійшла до нього, торкнулась його руки. — Андрію, ти ж розумієш, що так далі не можна? Ми живемо від зарплати до зарплати, займаємо гроші під кінець місяця, а ти продовжуєш витрачати на те, що нам не по кишені.

— Я не можу сказати мамі, що у мене немає грошей.

— Чому?

— Тому що… — він запнувся. — Тому що вона вважає мене успішним. Вона мною пишається.

— І що, краще влазити в борги, ніж зізнатись, що ти звичайна людина з нормальною зарплатою?

Андрій мовчав. Десь у глибині душі він знав, що вона має рацію. Знав, що мати любить його не за гроші, що брат просто звик отримувати все готове, що колеги справді не звертають уваги на його телефон. Але це знання було як скалка — боліло, та витягти її він не міг.

— Складемо план, — запропонувала Олена. — Сядемо й чесно порахуємо, скільки ми витрачаємо й на що. Вирішимо, від чого можна відмовитись. І почнемо шукати тобі нову роботу.

— А якщо я не впораюсь?

— Впораєшся. — Вона взяла його за руки. — Я в тебе вірю. Завжди вірила. Тому й вийшла заміж.

Андрій подивився в її очі й раптом побачив те, чого раніше не помічав. Втому. Не від роботи, не від побуту — від нього. Від його страхів, від небажання змінюватись, від спроб здаватися тим, ким він не є.

— Пробач, — тихо сказав він.

— За що?

— За те, що змушую тебе жити в цьому… театрі.

Олена усміхнулась — вперше за вечір.

— Не змушуєш. Я сама обираю. Але я втомилась мовчки це обирати.

Андрій кивнув. Всередині щось зміщувалося, як тектонічні плити. Страшно, боляче, але неминуче.

— Добре, — сказав він. — Завтра ти зателефонуєш Каті. А я… я складу резюме.

— І поговориш з мамою. Чесно поговориш.

— І з мамою.

— І з братом.

— І з братом, — зітхнув він.

Олена обійняла його. Він відчував, як напруга поступово зникає з її тіла. А всередині в нього самого, навпаки, все стискалося від майбутніх розмов і рішень.

— А вечеря? — спитав він, притулившись до її плеча.

— Приготую, — засміялася вона. — З того, що є.

Вони пішли на кухню. Андрій поставив коробку з телефоном на стіл і подивився на неї. Завтра він віднесе його назад до магазину. Вперше в житті поверне покупку не тому, що вона зламана, а тому, що була неправильною.

— Знаєш, — сказав він, дістаючи макарони, — а може, добре, що ти не приготувала.

— Чому?

— Бо інакше ми б так і продовжували жити, як жили.

Олена мовчки кивнула. Вона ввімкнула плиту, поставила каструлю з водою. Звичайні макарони з тим, що знайдеться в холодильнику. Не святкова вечеря, але щира.

І в цій щирості було щось звільняюче.

Андрій дістав телефон з кишені — старий, із тріснутим екраном — і набрав номер мами. Довгі гудки, потім знайомий голос:

— Андрюша! Як справи, сину?

— Мам, — сказав він, дивлячись, як Олена помішує макарони в каструлі, — нам треба поговорити.

Ставте вподобайки та залишайте свої коментарі!