Павло Петрович, сільський фермер, уже хвилин двадцять прогулювався біля будинку сусідів, заглядаючи за паркан.

– Що ти хотів, Петровичу?! – гукнув його сусід Олег Степанович.

– Привіт, Степановичу! – сказав ніяково Павло. – Я тут повз проходив. Дивлюся ти. Коли вже ти тут опинився, то поклич-но свою дружину. Поговорити мені з нею треба.

– Ну то зараз покличу, – сказав Степанович. – Ти до хати заходь давай.

– Та ні, – похитав головою чоловік. – Ніколи мені. Я їй пару слів скажу й піду.

– Валю, до тебе прийшли! – покликав дружину Степанович.

Коли Валя вийшла, Павло кивнув у бік лавки:

– Давай сядемо. Справа в мене до тебе дуже серйозна. Ти ж помічницею юриста працювала? Ну, коли в місті жила…

Жінка кивнула і здивовано подивилася на чоловіка.

– Ось яка справа, – продовжив Павло. – На процедури я лягаю. Серце. Процедури складні, може всяке статися. А в мене ферма, гроші у банку, дві квартири у місті. Не хочу щоб спадкоємці, якщо щось трапиться, сварку влаштовували. До процедур хочу все оформити.

– Які спадкоємці?! – жінка знизала плечима. – Ти ж уже два роки як вдівець. Рідні нема, а дочка в тебе одна. Все їй і дістанеться.

– Я по секрету тобі скажу, тільки присягнися, що нікому не скажеш, – таємниче зашепотів Павло. – Навіть своєму чоловікові… У мене є ще двоє синів і маленька донька. Хочу, щоб їм дісталося все порівну. Загалом четверо їх у мене…

– Скільки?! – ахнула Валя. – І всі в селі живуть?!

– Один син у сусідньому селі, ти навряд чи його матір знаєш. Другого Люда продавчиня народила. А донька в іншому місті. Ми з її матір’ю познайомилися на відпочинку.

– А Люда ти дивись, ні разу й не проговорилася, – похитала головою жінка. – Усі думають що хлопчину вона від приїжджого нагуляла. А ось воно що…

– То що робити? – сказав Павло. – Допоможи мені хорошого нотаріуса знайти.

– Я тобі телефончик один дам. Дуже грамотний і хороший чоловік. Все йому й розкажеш. Я завтра ще подзвоню йому. Він усе зробить як слід. Не хвилюйся, все добре буде…

Валя трохи помовчала і посміхнулася.

– Ну і даєш ти, Павло! Добре, що я не за тебе заміж пішла!

– Чого вони там так довго? Вечеряти вже пора, – визирнувши у вікно, подумав Степанович. – На лавці сидять. Шепочуться. Холоднішає вже…

Він взяв кофту і вийшов із хати.

– А ще не пізно! – говорив Павло. – Я чоловік вільний! Кидай чоловіка і заміж за мене йди, – раптом почув Степанович частину розмови. – Гаразд, піду я…

Павло підвівся.

– Значить домовились? Все, що я сказав – великий секрет. Нікому щоб ані слова!

– Домовилися! – погодилася жінка.

Степанович оторопів від почутого. Він залетів у хату назад і сів на диван.

– Це що ж робиться? – серце чоловіка стрепенулося. – Валя! Моя Валя й оцей?

Чоловік скочив з дивану і помчав на вулицю.

– Ти куди?! – почув він голос дружини. – Вечеря холоне!

– Куди, куди… – зло бурчав Степанович, повертаючи у бік магазину.

– Тобі чого? Закриваюся я вже, – зітхнула продавчиня Люда і кивнула на сина. – У мене ще дитина ненагодована…

– Біленьку давай! – видав Степанович. – Лихо в мене. Павло клинці до моєї дружини підбиває. Ось зараз для хоробрості візьму і влаштую йому. Щоб знав!

Коли за чоловіком зачинилися двері, Люда мало не розплакалася з досади.

– Ну і дає цей Павло! – думала жінка, витираючи сльози. – Вмовив мене залишити дитину, казав що одружиться. Спочатку його дружина слаба була, треба було почекати, потім дочку на ноги поставити. А виявилося, що він одружуватися не збирається. Он на Вальку заглядається. А я недолуга, вірю йому. Чекаю. Ну ні!

Жінка рішуче встала.

– Я це так не залишу! Ось, піду до нього, все йому викажу, в очі його безсоромні подивлюся!

Люда зачинила магазин, відвела сина до своєї матері й рішуче попрямувала до будинку Павла Петровича.

Проходячи повз будинок Степановича, вона побачила у дворі Валю.

– Людо, ти мого не бачила? – гукнула її жінка.

– Біленьку в мене брав і до коханця твого сваритися пішов.

Люда підбадьорилася.

– Тобі стара гультяйко, свого мужика мало?! Скільки їх збираєш? Заміжня жінка, а все тобі не йметься. Діти в тебе вже дорослі, про пенсію думати треба, а ти все хвостом крутиш.

– Якому коханцю?! – оторопіла Валя. – І чому я стара? Я всього на два роки старша за тебе.

Люда відкрила хвіртку і рішуче зайшла на подвірʼя:

– Ось я тобі влаштую! Всім у селі очі на тебе відкрию!

Валя шмигнула в будинок і встигла закрити засувку перед носом продавчині.

Люда наполегливо стукала в двері.

– Відкривай! – галасувала вона. – Все одно вийдеш! Майже чоловіка в мене повела, дитину без батька залишила!

– Ти що про Павла говориш? – дійшло до Валі. – Та не коханець він мені. Приходив сьогодні. Щодо тебе й приходив. Розмовляли ми про тебе.

– А що це ви про мене говорили? – зацікавилася продавчиня. – Ми самі можемо про себе говорити.

– На процедури він лягає. Переживає дуже. Хотів сина твого визнати і спадщину залишити. Ну якщо щось піде не так.

– Ти правду говориш? – запитала Люда. – А чого до тебе приперся?

– Так я ж у юриста працювала. Знайомі є. Я йому телефон і дала.

Валя прислухалася – зовні було тихо. Вона обережно відкрила двері. Люда сиділа на ґанку і задумливо дивилася на зірки.

– То він і нашу дитину визнав?

– Ага, – кивнула Валя.

– Пробач мені, – пробурмотіла продавчиня. – Я не зі зла тут влаштувала.

Вона розплакалася.

– Втомилася я дуже. Від пліток, від брехні. Чекати втомилася. А як почула про тебе і Павла, то не витримала і от…

– Я розумію… – Валя присіла біля Люди і обійняла її. – Все буде добре. Якщо мені зізнався, то й іншим розповість…

– А що за процедури? – Люда подивилася на Валю, а потім різко скочила, сплеснула руками і сказала: – Так там твій до Павла пішов розбиратися!

…Жінки забігли у хату до Павла Петровича і застигли від здивування.

Степанович і Павло мирно сиділи за столом із початою біленькою та хорошими закусками.

– Жінки, ви чого? – здивувався Павло Петрович.

– Чоловіка я свого рятувати прийшла, – хмикнула Валя. – Думала сваритеся ви тут.

– Я все пояснив йому, – знизав плечима чоловік. – Ось вирішили посидіти…

– Тобі не можна! – сказала рішуче Люда. – Ось визнаєш дитину, спадок на неї оформиш. А там…

– Людо, мені ще зізнатися тобі треба. У мене четверо дітей, – пробурмотів Павло Петрович.

Продавчиня витріщила очі від почутого.

– А ми підемо, – заметушилася Валя і виставила чоловіка з кімнати. – Ви тут самі розбирайтеся. Вибачте, якщо щось не так…

– Павла шкода… Люда йому зараз влаштує, – пробурмотів на подвір’ї Степанович, почувши брязкіт в будинку.

– Нічого, – махнула рукою дружина. – Буває й таке в житті…