У тихому провінційному містечку, де кожен захід сонця фарбував небо в ніжні відтінки рожевого та золотого, жили Павло та Ксенія.

Їхньому шлюбу вже виповнилося 15 років, але останні місяці стали випробуванням для обох.

Кохання, здавалося, втратило свою яскравість, залишивши по собі лише тьмяну тінь колишнього щастя. Ксенія, обмірковуючи свої почуття на самоті на лавці в саду, не могла зрозуміти, як все дійшло до такої точки.

“Можливо, пора все закінчити?” — думала вона, дивлячись на замерзлі краплі роси.

Проте Павло, помітивши віддалення дружини, вирішив діяти.

Він розумів, що слова вже не допоможуть: потрібен вчинок, який змусить Ксенію знову повірити в їхнє спільне майбутнє.

— Ксенія, я хочу показати тобі щось, — сказав він одного весняного ранку, подаючи їй куртку.

Не розуміючи, до чого це все, вона пішла за ним. Павло вів її до місця їхньої першої зустрічі — невеликого ставка в лісі, де вони колись ділилися мріями та планами на майбутнє.

– Ти пам’ятаєш? — спитав він, коли вони зупинилися біля води.

— Звичайно, пам’ятаю, — тихо відповіла Ксенія, вражена таким поворотом.

— Я знаю, що ми обоє заблукали в повсякденності, але я не хочу втратити тебе. Я хочу, щоб ми знову знайшли нашу дорогу,

і зробили це разом, — продовжив Павло, беручи її за руки. У його очах Ксенія побачила відбиток тих самих почуттів, які здавалися втраченими.

Цей момент, насичений спогадами та надіями, став точкою перелому.

– Так, давай спробуємо ще раз, – прошепотіла вона у відповідь, і в їхніх серцях знову запалилася іскра, яка здавалася вже втраченою.

Цей день став новим початком для Павла та Ксенії, нагадавши їм про те, що справжнє кохання вимагає не тільки часу, але й зусиль, і що іноді один вчинок може змінити все.

КІНЕЦЬ.