З ранку Поліні стало поrано. Живіт тягне, спина бо лить. Чоловік довго не думаючи викликав швидку допомогу. Лікар наказав швидко збиратися, бо в дружини незабаром почнеться. Зараз Павло стоїть під вікнами полоrового будинку і чекає, коли зателефонує йому дружина. Вже чотири години ходить уперед і назад. Чи акумулятор телефону сів? Чому мовчить?! Лише о шостій годині вечора нарешті подзвонила. Полінка змученим голосом сказала, що він батько двічі. Павло не зрозумів, про що каже дружина. Запитав ще раз. Нарешті почув ясну відповідь. – У нас двійнята, хлопчик і дівчинка. Чоловік розгубився, що робити із двома? І сказав не подумавши, може Полінка залишить дівчинку, чи візьмемо тільки хлопчика? Дружина кинула слухавку. Додому Павло дістався пізно увечері. Він одразу пішов до своєї мами. Знав, що він знайде відповідь, як йому вчинити.

Навіщо двоє дітей? Чоловік не погоджується. Як із ними впоратися? Чому дружина спокійно говорила про двох дітей? Невже візьме обох додому? Поліна має його слухатися, а вона слухавку кинула. Завтра поговорить із нею серйозно. А сьогодні порадиться із мамою, вислухає її. Коли прийшов до батьків, у гостях сиділа давня мамина знайома. Павло пам’ятає її та її синів двійнят, які билися з Павлом, при цьому захищаючи один одного. Дорослі, як і він. Коли сіли за стіл, привітали новоспеченого тата. Він повідомив, що близнюки, після чого мама почала цілувати його, говорячи, яка це радість. Знайома мамина, тітка Надія, витирала сльо зи з очей. Коли привітання закінчилися, всі заспокоїлися, Павло повернувся до тітки Надії.

— Як ваші хлопці? Напевно, одружені обоє? Мама напружилася, а тітка залилася сльо зами. Виявляється, немає їх у світі. Десять років тому пото нули у річці. Один тонув, другий рятував. Разом пішли на дно. З того часу розлу чилися з чоловіком. Не могла більше зви нувачувати один одного у їхній заrибелі. Все одно не повернеш. Але жити далі разом не змогли. Поки вона має багато вільного часу, з роботи прийде, а вдома робити нічого. Ось і прийшла відвідати подругу. Павло пішов додому, не сказавши, чому приходив. Другого дня під вікном пологового просив вибачення у своєї Полінки, мовляв, ляпнув учора.

Звичайно обидва наші малюки, і він їх уже любить. Через день зустрічали маму та дітей. Запросив Павло та тітку Надію. Просив, щоб допомагала Полінці вирощувати дітей. Він на роботі довго затримується, а допомога їй потрібна. Тітка Надія погодилася, навіть повеселішала одразу. Через п’ятнадцять років у день народження Роми та Наташі Павло Петрович дивився на своїх діток і пишався ними. Які ж у нього розумні виросли? Тітка Надія ставила на стіл блюда, їй допомагала Наталя. Мама затримується у перукарні, прийде гарною. Тітка Надія залишилася жити у їхньому домі. Вона їхня перша помічниця.

КІНЕЦЬ.