– Паша, але ж це твої батьки, не мої! Чому ти вирішив, що зіпхнути турботу про них на мене – гарна ідея?

Кіра докірливо дивилася на чоловіка, а він лише зніяковіло відводив очі.

– Ні, ти мені поясни!

– Ну, просто допомога у господарстві та турбота про старших членів сім’ї – це традиційно жіночі справи.

– А, ну раз ти про традиції заговорив, то за ними взагалі чоловік повинен мамонта в будинок тягати! Сім’ю повністю забезпечувати та звільнити дружину від необхідності заробляти самій. Чого в нашому випадку немає!

Паша ображено насупився і знову замовк.

…Почалося все з того, що у його батьків, Раїси Василівни та Віктора Сергійовича, раптом трапилися серйозні проблеми зі здоров’ям.

У матері багаторічний артрит призвів до необхідності робити імплантацію суглоба, а батька взагалі відвезли на швидкій з гострим приступом панкреатиту.

Добре хоч, що найкритичніший період в обох був уже позаду, з лікарні Раїса Василівна та Віктор Сергійович виписалися й абияк поверталися до колишнього звичного життя. Але поратися так само бадьоро по господарству, як раніше, вони, звичайно, вже не мали.

Спочатку було вирішено, що допомагати Раїсі та Вікторові буде їхня дочка Інна, молодша сестра Паші. Благо для Інни це не мало особливих труднощів.

Вона не працювала – її чоловік заробляв достатньо, щоб грошей вистачало на обох, часу вільного в неї було багато, та й метушня по хаті була для неї звичною і навіть улюбленою справою.

Але місяць тому Інна заявила сім’ї про свій від’їзд – чоловік по роботі переїжджає до Чернівців, та й вона разом із ним, звичайно.

Тепер свекрам Кіри терміново потрібний новий помічник у побутових справах, у тому числі городніх, адже жили вони у приватному будинку на околиці міста.

Треба сказати, що хоча батьки Паші ставилися до невістки загалом добре, іноді ні-ні та й проскакувало в них щось на кшталт: «Кіра, як мужик за характером».

І з їхнього боку це був, на жаль, не комплімент. Прикро їм було, що син на тлі невістки справляє враження мало не лахміття безвольного. А Кіра, мовляв, як жінка, могла б бути слабшою та м’якшою.

Та вже ж, слабшою… Видно, вони й самі вже забули, як раділи спочатку, що їхній син знайшов таку чудову, за їхніми тодішніми словами, дружину.

Розумну, енергійну, рішучу – саме те для слабохарактерного Паші, у якого натура така, що без сильної «твердої руки» він, того й дивись, у житті пропаде.

Але останнім часом Кірі все важче давалася роль цієї “твердої руки” для чоловіка. Вона за двадцять років їхнього шлюбу з нуля збудувала кар’єру і зараз, бувши старшим менеджером з логістики, готувалася до вступу на посаду заступника гендиректора.

А Павло, як працював рядовим офісним співробітником, так і досі на цій позиції й застряг, зовсім не просуваючись кар’єрними сходами.

Начебто й не треба воно йому. Робота не напружує, та й нехай, що зарплата невелика. А те, що у дружини зарплата вже, страшно сказати, вп’ятеро більша, і сім’ю по суті забезпечує вона, отож… про це можна просто не думати.

Та й увесь сімейний тягар саме Кіра завжди й розгрібала. Поєднувати декретну відпустку з підробітками, бо однієї зарплати чоловіка відверто обмаль – що ж, доводиться, раз треба.

Допомагати синові Вані з уроками – вона, хто ж ще. Допомогти батькам чоловіка відстояти їхні інтереси у «дачних розбираннях» із сусідами – знову Кіра.

Шукати та наймати репетиторів для підготовки Вані, що вже підріс, до вступу в університет – знову вона, Паша ж у цих «мудрих вчених справах» нічого не розуміє.

А тепер Павло ще й натякає, що найкращою помічницею для його батьків має стати саме вона!

– А чому я, а не ти?

Кіра співчувала свекрам, адже здоров’я, що підкосилося, в шістдесят плюс дійсно не цукор, але й дозволяти «їздити» на собі – теж не мала жодного бажання.

– Ну, ти сильна, ти все вмієш встигати, у тебе будь-яка робота ладнається.

– Бач який хитрий, – насупилась вона. – І похвалив, і відповідальність так зручно зняв!

День був вихідний, але Кіра вже з самого ранку почувала себе страшенно втомленою. Вчора їй довелося взяти додому частину термінової проєктної роботи, з якою вона провозилася до середини ночі.

– Кіро, ну не починай! – обурився чоловік. – Взагалі-то мати з батьком мені самі сказали, що, як помічник по господарству, ти їм набагато більше підходиш, ніж я!

– До речі, вони тебе вже сьогодні чекають, у них справ на городі безліч зібралося. Загалом, ми на тебе розраховуємо.

І з почуттям виконаного обов’язку Павло ліг на диван, схопив зі столу тарілку з бутербродами, увімкнув телевізор і приготувався до перегляду улюбленої передачі.

Дивлячись на цю «картину Рєпіна», Кіра відчула приплив непокори.

– Та що ти взагалі собі дозволяєш? Ти ж бачиш, як я і з роботою, і з веденням власного домашнього господарства зашиваюся, і при цьому вимагаєш стати мало не служницею для твоїх батьків?

– А час та сили мені звідки брати? Роздмухати чарівним чином свою добу до сорока восьми годин? А суперсилу у когось попросити, може, у Бетмена? Дуже зручно ти хочеш влаштуватися!

– Знаєш що?! – розгнівана Кіра підскочила до чоловіка, що ліниво розвалився на дивані, вихопила у нього з рук пульт і вимкнула телевізор.

– Зараз же, ось прямо негайно, ти сам поїдеш до батьків і сам город їм переореш і облаштуєш! Я вам що, Попелюшка та добра фея в одному флаконі? Ні, годі!

– Кіро, ти чого?.. – здивувався Павло.

– А от того! Збирайся та їдь, не переломишся!

– Я не чекав від тебе такого! – сердито буркнув Паша і почав повільно збиратися.

– Свекрам великий привіт! – саркастично посміхнулася Кіра на прощання.

І, коли чоловік, демонстративно грюкнувши дверима, пішов, сама з великим задоволенням прилягла на диван, увімкнула радіо з класичною музикою, заплющила очі й захотіла забути про все на світі. Хоча б на один день нехай всі дадуть їй спокій…

– Напевно, я сама в чомусь винна, – сумно розмірковувала Кіра під мелодії «Пори року» Вівальді. – І чоловікові на собі їздити навіщось дозволяла, і сина, видно, розпестила… Тепер ще й свекри зажадали на шию сісти та ніжки звісити.

Її сумні роздуми перервав дзвінок Вані.

– Мамо, ми тут з Оленкою на концерт у Києві зібралися, підкинь грошей на квитки!

– На які квитки? На концерт чи потяг? – зовсім засмучена Кіра, яка не виспалася, здавалося, вже не дуже добре сприймала інформацію. – І з якою ще Оленкою?

– Ну, з моєю дівчиною, я ж тобі про неї вже говорив.

– Ох, так…

– А на квитки – це які на концерт, на потяг у нас є…

– Знаєш, синку, надто жирно буде! – знову розсердилася Кіра.

– Зароби сам і води свою дівчину хоч на сто концертів!

Вона все розуміла, звичайно – у Вані багато часу йде на навчання, своїх грошей у нього поки що особливо не водиться, він лише іноді невеликі підробітки бере.

Але ж вона синові й так усі його забаганки оплачує, навіть дорогу. «Так, тільки я сама й оплачую! Пашка всю свою нехитру зарплату лише витрачає!».

– Мамо, ну, будь ласка, я ж Олені вже пообіцяв.

– Гаразд, дідько з тобою, – втомлено зітхнула Кіра, – перекажу я зараз тобі гроші, але більше до мене не чіпляйся з проханнями проспонсорувати!

– Я рада, що в тебе влаштувалося особисте життя, але якщо ти тепер такий дорослий, починай уже й заробляти сам, ну хоч трохи!

Тільки Кіра зібралася знову спокійно полежати та відпочити, як її телефон знову задзвонив.

– Ех, Кірочко, – звучав на тому кінці дроту докірливий голос її свекрухи, – а ми ж з Віктором так на тебе розраховували.

– А ти взяла і замість себе Пашку надіслала! Ну який з нього помічник, він же до пуття не вміє нічого! У нас тільки Інна вміла по господарству, але ж вона поїхала!

– І що? А син ваш чим гірший за Інну?

– Ну Кіро, він же чоловік, він по-іншому вихований і до цього не привчений!

– Ага, зрозуміло тепер, звідки ноги ростуть у цих його промовах про «традиційні жіночі справи», – висловила Кіра.

Свекруха ще щось обурено торохтіла в слухавку, але Кіра рішуче перервала її:

– Якщо вам із Віктором Сергійовичем і справді важко справлятися, найміть професійного помічника по господарству. Таких послуг зараз повно, між іншим. Є навіть цілком бюджетні пропозиції, якщо вже вам грошей шкода.

– Чого шкода? – Образилася свекруха. – Ми за хорошу працю заплатити не проти.

– От і чудово. Хоча на мені, прошу помітити, ви безплатно орати розраховували!

Вона вимкнула телефон і, перш ніж поринути у легку денну дрімоту, раптом прийняла рішення.

Наступної п’ятниці Паша з Іваном поїхали з ночівлею на рибалку, а коли повернулися, Кіри не було вдома. Її телефон весь день не відповідав, і лише ближче до вечора вона нарешті взяла слухавку.

– Алло, – лінивим поважним тоном відповіла вона, – ну чого вам там треба?

– Кіро, ти з глузду з’їхала! – кип’ятився Паша.

– Зникла кудись і навіть не попередила? Ти де? Давай додому!

– А це неможливо, – хитро посміхнулася Кіра.

– Я просто зараз насолоджуюся чудовими краєвидами Карпатських гір.

– Що-що?

– На турбазі я відпочиваю! Мене не буде два тижні, я взяла відпустку власним коштом. І прошу мене не турбувати без крайньої потреби. А будете телефонувати з вимогами повернутися – кину в блок.

…Всі ці два тижні Паша був страшенно скривджений на дружину, а коли вона повернулася, розмова між ними вийшла дуже неприємною.

Було вирішено, що одне одного вони не розуміють і навряд чи колись зрозуміють. Кіра подала на розлучення.

Якось вона випадково зустріла на вулиці Олену, ту саму дівчину Вані. З моменту її розлучення з Пашею минуло вже три місяці, і Кіра все більше відчувала, що з її плечей ніби впав величезний тягар.

З сином би тільки помиритися… Занадто сувора вона, мабуть, до нього була останнім часом. Адже він з’їхав на орендовану квартиру відразу, як тільки батьки розлучилися, і з того часу з матір’ю особливо не спілкувався.

– Ой, Кіро Володимирівно, привіт. А я саме від Ваніних бабусі та дідуся додому йду!

– Привіт, Олено, рада тебе бачити. В гостях у них була?

– Ну, не зовсім, – усміхнулася Олена. – Я працюю в них.

– Як цікаво, — здивувалася Іра. – А ким?

– Ну, фактично домробітницею. Прибираюсь у будинку, допомагаю з дрібним ремонтом та з садово-городніми роботами.

– Ось як?

– Так. Ваня мені давно вже казав, що його бабуся і дідусь постійно скаржаться, як їм важко по господарству поратися, і що вони на вас скаржилися також, як ви їх тоді «обламали»… А я вважаю, правильно ви й зробили.

– Ну вони й зголосилися за любі гроші, хоч когось найняти. А мені саме потрібний був підробіток. Ну я Ваню і вмовила запропонувати мою кандидатуру.

– І вони погодилися?.. І навіть не стали канючити, що ти ж дівчина їхнього онука, могла б безплатно підсобити?

– Ні, – засміялася Олена. – Я цього теж побоювалася, але вони, як не дивно, нічого такого не сказали. О, а ось і Ваня йде. Він мене тут зустріти обіцяв.

І додала:

– Він, до речі, теж на роботу нещодавно влаштувався.

Ваня, підійшовши до Олени й побачивши, що його мати теж тут, зрадів:

– О, мамо, привіт. Якими долями тут? Хоча – не важливо. Ходімо до нас з Оленою в гості прямо зараз!

Кіра, неабияк скучила за сином, тож, звичайно, погодилася.

У квартирі, яку винаймали Олена з Іваном, Кірі одразу впав у вічі гарний сувенір — мінікопія будівлі старовинної місцевої садиби, що стояла на столику у передпокої.

– А це що за краса така?

– Це у нас на роботі такі штуки роблять, – сказав Ваня, – начальник подарував.

За вечерею він розповів матері, що влаштувався нещодавно до сувенірної майстерні.

– Молодець. Подобається хоч робота?

– Як майбутньому дизайнеру – ще як подобається! А ще більше подобається самому на життя заробляти. А батько, до речі, теж за розум взявся. Ти не чула?

– Ні, Вань, ми з ним давно не зідзвонювалися.

– Він місяць тому раптом взяв, та зажадав у свого начальства підвищення по службі. А вони навіть заперечувати не стали, навпаки, сказали, що давно час, і кандидатура він відповідна.Ось тепер він керівник відділу, та й зарплата значно більша.

Кіра, крадькома посміхнувшись, подумала: «Треба ж, як усі зразу заворушилися, і чоловік колишній, і батьки його, і син, варто було мені тільки надати їм прискорення».

Як кажуть, все можливо, якщо є «чарівний копняк». Але за сина Кіра була дуже рада. Життя налагоджується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.