– Христю, ти ходила до Антона? – запитав я дружину, ледве стримуючи хвилювання.

Вона здригнулася і повернулася до мене. Її погляд затримався на мені лише на мить, але цього було досить, щоб зрозуміти – вона знає, про що я.

– Що ти маєш на увазі? – її голос був тихий, але відчувалася якась напруга.

– Ти прекрасно знаєш, про що я питаю, – відповів я, намагаючись зберегти спокій. – Увесь квартал уже шепочеться, а я, як телепень, нічого не знаю.

Христина опустила очі й мовчала. Це мовчання пекло мене більше, ніж будь-які слова. Воно підтверджувало те, чого я так боявся.

Наш квартал завжди був дружнім і затишним. Ми всі знали одне одного: хтось приходив на чай, хтось допомагав з ремонтом, а з Антоном, нашим сусідом, ми взагалі завжди були у добрих стосунках. Він жив поверхом нижче зі своєю мамою, і я ніколи не думав, що він може зруйнувати мою сім’ю.

Останнім часом Христина стала віддалятися. Вечорами вона більше часу проводила за телефоном, часто виходила з дому під виглядом прогулянок чи покупок. Я не звертав уваги, списуючи це на роботу чи втому. Але згодом помітив, як сусіди почали дивно поводитися.

Пані Галина з третього поверху перестала зі мною вітатися. А Микола, який завжди любив поговорити в ліфті, тепер мовчав і лише коротко кивав. Мені здавалося, що всі знають щось, чого не знаю я.

Одного вечора, коли я повертався з роботи, мене зупинила сусідка, пані Валентина.

– Максиме, пробач, що втручаюся, але… Ти про Христину щось знаєш? – запитала вона, знічено поглядаючи на двері Антона.

– Що я маю знати? – відповів я, відчуваючи, як серце стискається.

Валентина глянула на мене з жалем, потім швидко пішла, нічого не пояснивши. Ці її слова стали для мене останнім поштовхом, аби з’ясувати все до кінця.

Я вирішив поговорити з Христиною прямо. Того вечора, коли вона повернулася додому, я зустрів її на порозі.

– Христя, у нас проблема? – почав я.

– Що ти маєш на увазі? – запитала вона, намагаючись виглядати спокійною.

– Ти знаєш. Я все більше чую чутки, і це вже не смішно. Хочеш щось мені сказати? – запитав я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона замовкла, потім, опустивши погляд, відповіла:

– Максиме, це не так, як ти думаєш. Ми просто спілкувалися.  я була розгублена.

– Спілкувалися? З Антоном? – уточнив я, ледь стримуючи гнів. – У тебе був час, щоб сказати мені це раніше. Тепер я хочу знати всю правду.

Вона заплакала, і я зрозумів, що з цього моменту наш шлюб уже не буде таким, як раніше.

Я вирішив, що мушу поговорити з Антоном. Коли я постукав у його двері, він відкрив майже одразу, ніби чекав мене.

– Ми маємо поговорити, – сказав я.

– Я розумію, – відповів він, запрошуючи мене до вітальні. – Максиме, я не хотів, щоб це зайшло так далеко.

– Ти – мій сусід. Ми довіряли тобі, – почав я, намагаючись триматися в руках. – Як ти міг?

Антон виглядав розгубленим. Він пояснив, що це почалося випадково: кілька розмов у під’їзді, трохи більше уваги, ніж потрібно. А далі – все вийшло з-під контролю.

– Я шкодую, Максиме. Я готовий зробити все, щоб це виправити, – сказав він, але його слова здавалися порожніми.

Після цього вечора я почувався зрадженим усім світом. Христина благала мене пробачити її, обіцяла, що це більше ніколи не повториться. Але як я міг знову довіряти людині, яка так легко зруйнувала наші стосунки?

Я переїхав до мами, бо не міг більше жити у квартирі, де все нагадувало про її вчинок. Квартал став для мене чужим, кожен сусід – нагадуванням про те, як я став предметом обговорень. Вони знали про це раніше, ніж я, і нічого не сказали.

Тепер я на роздоріжжі. Чи можна відновити довіру після такого? Чи варто пробачати зраду заради дітей, заради спільного минулого? Як пережити приниження і знайти сили рухатися далі?

Друзі, що ви робили в таких ситуаціях? Чи є у вас поради для мене? Дуже чекаю ваших думок.

Джерело