— Я забіжу до вас ввечері, добре, матусю? Ненадовго, забрати дещо.

— Поліночко, ну звісно, заходь, ти одна чи Микола з тобою теж зайде? — Ніна запитала і пошкодувала, бо донька останнім часом не в гуморі. Каже, що все нормально, але голос якийсь не такий, ось і зараз вона ще більше засмутилася:

— Ні, мамо, я сама зайду, у Миколи сезон почався, осінь, ти ж знаєш. На мийці машин повно, мийники ледве встигають. Та ще й Левко, напарник його, захворів. Микола сам на шиномонтажі клієнтам колеса міняє, балансує, перебортовку робить. Утомлюється, як собака, кілька разів навіть там і ночував на дивані. Добре, мамо, до вечора.

Поліна відключилася, а Ніна засмутилася, так і сидить з телефоном у руці. Щось у доньки не так. Поки донька з чоловіком у них жили, все гаразд було. А тут рік тому вирішили квартиру зняти, Микола більше став заробляти, та й Полінку підвищили.

Захотіли окремо жити, хоча Ніна й Леонід жодного разу їм нічого поганого не сказали і в їхнє життя сімейне не втручалися. Льоня навіть засмутився — дочка з ними жити не хоче, образилася чи що?

Ніна йому, — та ні, Льоня, просто зараз часи такі. Це раніше ми з матінкою твоєю жили, та ще й брат із сім’єю на вихідні приїжджав. Вдень на городі батькам допомагали, а ввечері всі за стіл, мати картоплі насмажила, пиріжків напекла повну каструлю. Смачні, сил немає.

Легкі, ну як пушинка, і з м’ясом, і з яйцем та цибулею, та солодкі зі своїм яблучним повидлом. Відірватися неможливо. Потім матінка всім постелі настелить, подушки пухові, величезні, білизна тонка, підкрохмалена. Ляжеш, тільки на подушку голову поклав, так і втонув уві сні, зі втоми. І пироги сняться. Одного разу пішла я вночі по потребі, а на холодній веранді порається хтось, сопе.

Я зі сну навіть злякалася трохи, та раптом з-за фіранки брат твій Генка виходить. У майці блакитній і спідніх штанях до коліна. А в руках пиріжки материні — вона на холод, та й від нас ненажер, на ніч каструльку з пиріжками виставила.

Вранці встали, матір кашу наварила, хотіла до чаю пиріжків погріти, а в каструльці їх на денці тільки! До речі, дід Вася, батько твій, теж погляд тоді потупив. Здається мені, не один Генка вночі пиріжки цупив.

— Та й я теж цупив, — розсміявся Леонід.

Ніна навіть альбом із фото принесла — подивилися, які вони молоді були, а Полінка маленька зовсім.

— А це хто, Льоня? — на одній із фото старенька незнайома з ними сидить. Леонід узяв альбом, подивився, — Ніно, не пам’ятаєш, чи що? Це ж Горпина, тітка мамина з села до нас у гості приїжджала.

Пам’ятаєш, вона ще сало домашнє в ганчірочки загорнуте у валізі привозила. Біле, з прожилками м’яска, мммм, із перцем та часником. Напрацюєшся, та за стіл — по маленькій, потім огірочок, та сальця з картоплею! А мати тільки покрикує, що гною не привезли, та біля курей не прибрали.

Аж це ми на вихідних гарували, а потім на тижні кожен на своїй роботі працював. А тепер усі окремо жити хочуть, щоб ніхто ні словом, ні поглядом їх ні в чому не міг дорікнути.

— Та нехай живуть, як хочуть, Льоня, головне, щоб у них усе добре було. Вони ж стараються, працюють. Хочуть самі — нехай самі.

Чоловік пішов в іншу кімнату, а Ніна знову сіла альбом переглядати. Їй спокою не давала тітка Леонідової матері Горпина. Якесь нечітке спогад, щось цікаве, а пригадати не може.

Увечері Полінка прийшла. Як окремо жити стала — шифрується немов. Запитала її якось, — може вам краще не винаймати, а іпотеку взяти? А вона — так ніхто не робить, сенсу немає! Чому немає? Чи ось зараз вона не в гуморі, то, може, через Миколу, що він ночує не вдома? Може, у них не так щось?

Запитала, — доню, чай будеш? Ні, мамо, я ненадовго — у шафі риється, речі вони свої не всі забрали, у своїй кімнаті частину залишили. Вийшла Поліна з кімнати, на ній сукня червона, вона в ній з Миколою три роки тому познайомилася.

Поліна в цій сукні особливо гарна. Талія тонка, фігурка точена, волосся розпустила, — мамусю, а це що в тебе? Ой, фотки старі, дай подивитися! Ось ми всі в бабусі, а ось я з їхнім котом Мурзиком. А ось дід Вася. Ой, мамо, а це бабусина тітка із села приїжджала. Дивакувата така, пам’ятаєш? Як її звали? Ім’я таке чудернацьке. О, згадала, Горпина! Її ще бабуся Грипівною звала, так?

Мамо, а пам’ятаєш, як я їй сподобалася, вона мені волосся своїм гребенем дерев’яним на ніч розчісувала. І про моє майбутнє розповідала, пам’ятаєш, мамо?

Щось казала, що різне в житті буває, але треба пам’ятати, що після поганого завжди приходить світле й добре. До речі, це ж вона мені казала, що я рано заміж вийду і мій чоловік підійде до мене, коли я буду в червоній сукні!

Ой, а ще вона говорила, що чоловікові не треба з машинами працювати, ні ремонтом, ні чим таким займатися. Що це може погано скінчитися. І що йому треба повернутися в спорт. Звідки вона це знала? Збіг може? Між іншим, Микола раніше займався єдиноборствами, у нього пояс якийсь крутий був, не пам’ятаю який. Ну не знаю, щоправда, який йому вже спорт?

— А Микола сьогодні знову не вдома ночує? — не витримала Ніна, — знову на своїй мийці залишиться? — Ну мамо, ну що ти мені настрій псуєш? Думаєш, він там із кимсь, обманює мене? Ні, мамо, я якось ключі забула, і до нього без попередження заїхала. Так він там гарує, як проклятий.

Не дуже-то йому ця робота подобається, а що робити, заробляти якось треба! Поліна зітхнула, взяла телефон і набрала Миколу. Той довго не брав, потім відповів, — Поль, ти невчасно, добре, вилізу зараз. Ні, не зможу приїхати, ще дві тачки треба доробити, там ремонт невеликий. Ну клієнтів же не можна втрачати. От дідько, Полю, у нас домкрат зірвався, все, давай, па-па!

Поліна переглянулася з мамою — щось у Миколи трапилося. Швидко попрощалася з батьками й поїхала до нього на мийку прямо в червоній сукні.

Після цієї події в їхньому житті багато що змінилося. Микола із напарником продали автомийку і шиномонтаж.
Тоді Миколі дуже пощастило, що Поліна йому зателефонувала. Він тільки виліз з-під машини, і зірвався домкрат. Правильно Горпина напророкувала — робота з машинами не для нього!

На вторговані гроші Микола і Лев, його напарник, відкрили пекарню. Тепер Лев там заправляє, виявляється, це мрія у нього була — пекарню відкрити. А Миколу ще й друзі покликали в секцію дітей тренувати. І він із радістю погодився.

Поліна тепер через день до батьків забігає, іноді разом із Миколою. Весела, все в них ладнається. І робота чоловікові до душі, і настрій зовсім інший. Мала рацію Горпина, а вони думали — казки все це.

Микола якось розговорився за чаєм, розповів тещі, що все ж таки хочуть квартиру взяти в іпотеку. А то діти підуть, ну що їм по орендованих квартирах мотатися. Треба життя налагоджувати, якщо все залагодилося. Світла смуга пішла, і хочеться думати, що це тепер надовго.

***

Кажуть, що чужий досвід нас нічого не вчить, але, як бачимо, навіть забуті спогади можуть підказати вірний шлях. Не забуваймо іноді слухати старших — бо їхня мудрість, як старе вино, з роками лише міцнішає. А ви вірите в такі збіги чи пророцтва?