— Негайно забери стару з мого дому, — кричала мати в слухавку розгубленому синові. – Я її все життя терпіти не могла, а тепер що ж, підгузки міняти?
Хвору бабусю відправили доживати до онука. А дізнавшись, що лежить у нотаріуса, рвали на собі волосся. — Доброго ранку, люба, — Лара скривилася, почувши в слухавці голос свекрухи Марини Павлівни. […]
– Слухай, він же не теля! І не твоя власність! Він просто зробив свій вибір. Таке буває. Співчуваю тобі, сестричко, але ж не пропадати добру?
– У вас із ним щось було?! Анжела, скажи чесно! – Ну, скажімо, було, і що? – відповіла сестра. – Але ж ти сама винна! Нічого було так нахвалювати його. […]
Навіщо я взагалі живу в цьому домі? — гірко подумала вона, застібаючи блузку. — Свекруха мене не любить, за рік — жодного доброго слова. А Толя… він навіть не хоче дітей
Тьмяне світло пробивалося крізь фіранки. Кімната слугувала одночасно і спальнею, і кабінетом. Світлана сиділа за ноутбуком, закінчуючи онлайн-лекцію. — Усім дякую за увагу, до побачення, — промовила вона втомленим голосом […]
Почувши про сваху, яка живе «як королева», Олені стало гірко. Одного вечора, коли невістка повернулася з магазину з повними пакетами, Олена тихенько почала: – Іринко, а чого ти своїй мамі гроші даєш, а мені ніколи навіть на дрібниці не лишаєш? Ірина навіть не зупинилася: – Бо моїй мамі треба. А ви маєте змогу і допомагаєте, бо це ваш син і ваші внуки. Ті слова неабияк зачепили. Олена мовчала, але всередині щось надломилося. Через тиждень вона вирішила діяти. Вранці, коли син пив каву, Олена сіла навпроти: – Синку, я подумала… Я хочу, щоб моя пенсія йшла на мене. І оренду своєї квартири я більше вам віддавати не буду
Олені виповнилося шістдесят. Жінка мала невелику, але затишну двокімнатну квартиру в старій частині міста, клумбу біля вікна і пенсію, на яку, хоч і скромно, але можна було жити. Чоловік помер […]
Донечко, — мені недобре. Я вже не справляюся сама, – якось Марія наважилася набрати свою доньку. – Мамо, ну що ти таке кажеш? Я ж тобі надсилаю гроші, ти ж можеш найняти когось. – Гроші, доню, це не все. Мені потрібна ти. Мені потрібна рідна людина поруч. – Мамо, ти ж знаєш, я не можу. У мене двоє дітей, у мене робота. Я не можу її кинути. Ти ж знаєш, яка у мене важка робота. Мати все добре знала, але вже й до криниці не могла дійти сама
Марія Павлівна сиділа на ґанку своєї старенької хати й дивилася на вечірнє небо. Сонце, мов останній золотий променець на її житті, тихо зникало за обрій, забарвлюючи небесну далечінь у теплі […]
— Та кому такий тягар потрібен, якщо синові своєму не потрібна? Не треба мене прилаштовувати, піду при церкві прислужувати, може не проженуть. Я і співати можу, та що завгодно, — старенька з таким відчаєм це сказала, що Олексій більше не став нічого їй говорити, лише одне запропонував: — Ну тоді з нами ходімо, у цьому домі матінка моя живе, відпочити з дороги треба, поїсти, а там видно буде
— До матері в село треба їхати, нудьгує вона, — ближче до вихідних похмуро сказав Олексій. — Знову? Ми ж були недавно, весь тиждень робота, діти, і навіть вихідні без […]
— Привіт, бабусю, а дід удома? — Удома, удома, миється, проходь із ним поїси, голодний, мабуть, — зраділа Наталія Львівна. — Ні, бабусю, я поспішаю дуже, у мене така справа, можете мені ще десять тисяч дати? Я пам’ятаю, що винен, але просто так вийшло, за тиждень точно все віддам, будь ласка
— Наталко, тримай, сьогодні я на половину пралки вже заробив! — не встигнувши зайти додому гордо повідомив Аркадій Іванович і дістав із кишені свіженькі купюри. — Як це ти зміг? […]
Навіть хрестик, який бабуся їй подарувала, коли хрестили, Марія залишила в неї, заявивши: — Я віру змінила, у мене вона тепер інша. Головне, ми любимо одне одного! А в тебе погляди старі. Про віру Марія від образи збрехала, бабусина думка її дратувала й образила. Адже це її життя, а бабуся вже стара і нічого не розуміє
Мурат, як завжди, поспішав на роботу. Дзвінок застав його на сходах, і він, не чекаючи ліфта, почав розмову, спускаючись пішки. Марія знала його рідну мову, три курси університету вона присвятила […]
Ми росли без тебе! Тато працював на двох роботах, я в п’ятнадцять пішла на завод, щоб допомогти. Тарас і Богдан ледве закінчили школу, бо не було кому їх підтримати! А ти тут… що? Готуєш супи для італійки?
Яна сиділа в автобусі, що гудів і повільно тягнувся італійськими дорогами. За вікном миготіли оливкові гаї, маленькі містечка з черепичними дахами і далекі пагорби, вкриті виноградниками. Їй було двадцять п’ять, […]
– Ау, ти що це собі надумала Насте, на дев’ятому місяці іти геть від чоловіка. І куди… мені на плечі? Настя не очікувала від матері такої відповіді і вже не розуміла, що її робити
Настя стояла біля вікна старої хати. Дев’ятий місяць при надії робив кожен рух повільним, але думки її гуділи, як рій бджіл. Вона дивилась на засніжений двір, де колись бігала маленькою […]