– Ви що думаєте, якщо я опинилася з Лізою за одним столом, то різко поведуся на її святі очі, натисну на Сашка, а він послухає і, – вуаля, весілля? – А як інакше? – Здивувалася бабуся Зоя. – Раз зробив дитятко, значить відповідати повинен
– Тобі що, начхати, що дитина без батька на світ з’явиться? Вплинь на нього! Ти ж теж жінка! – обурювалася бабуся Валя. – Ми ж разом повинні триматися! – Це […]
— Доню,— благала жінка,— дай мені хоч чверть буханця… Я віддам тобі завтра. Голова паморочиться… Я не можу… Я просто не можу більше терпіти голод. Але в очах продавчині не було жодної краплі співчуття. – Ні, – різко обірвала вона. — Я благодійністю не займаюсь. Сама ледве зводжу кінці з кінцями. Тут щодня натовпи просять, а я не можу всіх годувати. Не затримуй, у мене черга
Тонкий зимовий вітер пронизував до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, наче нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями та щирими поглядами. На тлі сірих стін і […]
Якось раз Андрій навіть висунув претензії матері, на що та грубо відповіла: — Ти вже дорослий, синку. Мені що, з тобою все життя няньчитися? Я теж хочу бути щасливою, тому і виходжу заміж за Сергія.
— Мамо, ти що, забула, який сьогодні день? — на очах Андрія наверталися сльози, але він їх стримував. Все-таки йому виповнилося дванадцять. У такому віці підлітку було соромно плакати як […]
Іван поїхав додому, обіцяючи батькові допомогти знайти покупців, щоб не продати хату за безцінь. Поки Іван шукав покупців, він щоразу приїжджав у село. Щосуботи він привозив свою дружину та двох семирічних близнюків. Хлопці, як і раніше, ходили за дідом, запитуючи його про все на світі, а Василь не міг натішитися їхньому допитливому погляду. У ці моменти Василь відчував, що він знову потрібний, він знову почував себе важливим. Але на самому початку Івану здавалось, що все йде до того, щоб просто продати хату. І лише з часом він з дружиною почав плекати інший план
Василь сидів у своїй старій хаті, розмірковуючи про життя, коли на порозі з’явився син. Іван, як завжди, поспішав. Дзвінок про важливу розмову, який він отримав кілька днів тому, змусив його […]
— Не плач, ба. Я коли виросту, ніколи тебе не кину, завжди з тобою жити буду. Ти мені віриш? — Вірю, Сашко, вірю, — усміхалася бабуся крізь сльози. Коли йому виповнилося дванадцять, бабусі не стало. Так він опинився в інтернаті
— Синку, купи яблучок! Свої, домашні, не кроплені, — звернулася до Олександра старенька, її голос дзвенів, як бабусин. Саме це слово — «не кроплені» — змусило його зупинитися і обернутися. […]
— Та що тут боятися? — сміялася Ірка. — Дитина — вона ж як кошеня. Раз — і на руку животиком. І мий собі, як хочеш. А купати — так узагалі простіше простого. Пелюшечку поклала у ванночку, малечу туди й поливай водичкою. Головне — не ошпарити
— Та відчепіться ви від мене! Відчепіться всі! Нічого мені від вас не треба! Я сама вирішу! — донька кричала просто в обличчя, а злі сльози душили її, наче зашморг. […]
– Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку? – Запитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму
– Ну все, хлопці, мені час! – крикнув Роман, застрибуючи на підніжку потягу, що вже рушив. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути насамкінець. Він усміхався. Три роки […]
— Ти не розумієш, — Слава роздратовано махнув рукою. — З рідними так не поводяться. Пашка мене годує, одягає, на роботі тримає… — Він тебе не годує! — вибухнула Віра. — Тебе годую я! Своєю зарплатою! А він тебе просто використовує!
Віра увійшла до передпокою, стукаючи підборами по кахлю, і з полегшенням скинула туфлі. Весь день минув як у тумані – переговори з постачальниками, нарада з керівництвом, а наприкінці Михайло Петрович, […]
Втім, він і раніше поводився з Катею якось безцеремонно. – Ти чого так дружину? – запитував його друг Сашко, коли одного разу, вийшовши з кафе, Толік досить грубо штовхнув Катю на заднє сидіння машини. – А вона чого гальмує? Кажу ж – поїхали. А вона стоїть – гав ловить.
– Ну добре, Катька, вибач за вчорашнє… Катерина стояла, відвернувшись до плити, наливала чоловікові каву і мовчала. – Ну, не дуйся. Ти ж мене знаєш. Погорячкував. – Добре, – вона […]
Я зібрала дітей, щоб оголосити заповіт, майже всім я заповідала по порожньому конверту з дзеркалом усередині, але одному дістався інший конверт.
– Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч за годину. У центрі. Розумієш, правда? Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи. Ганна Павлівна поволі обвела […]