Тітка Валя – Сашка мати – схопивши коровай, вийшла з дому. Коровай був на вишитому рушнику, зверху, на хлібі, як корона, височіла сільничка. Оточивши господиню хати, родичі тіснилися ближче, ну, а ми зі Свєткою з жадібністю впилися очима в наречену. Ні, брат у мене теж гарний – у чорному костюмі та білосніжній сорочці, з квіточкою на піджаку, високий, чорнявий, кароокий – уся рідня милувалася і пишалася ним. Але ось наречена – це ж для нас зі Свєткою – царівна з казки. Біла довга сукня, з-під якої визирали туфельки, струменіла по її дівочій фігурі; на акуратно покладеному світлому волоссі – весільний вінок, до якого була прикріплена ніжна, як хмара, фата
Гаряче липневе сонце пекло вже з самого ранку. Я ще раз зайшла на подвір’я, де мешкали батьки мого двоюрідного брата; від ґанку до сараю та хатинки – все було вкрите […]
Марина прийшла на роботу. Директор зібрав нараду. – Колеги, – сказав він. – Хочу подякувати людині, яка робила вкрай важливу роботу – Марині Олександрівні! Марина відчула, як червоніє. – На знак подяки компанія дарує Марині Олександрівні… – продовжив він. – Путівку на Балі! У залі запала тиша. Потім пролунали рідкісні оплески… – Дякую, – Марина встала, почуваючи себе ніяково. – Але це зайве, справді. Я просто робила свою роботу. – Не будьте скромною, – директор усміхнувся. – Ви заслужили! Нарада закінчилася, а в обід по офісу поповзли несподівані плітки про Марину… Вона відчула, як на очі підступають сльози. – Невже вони таке про мене думають?! – тільки й подумала жінка
Марина дивилася на екран монітора, де блимав курсор у порожньому пошуковому вікні. Годинник показував 19:45 – звичайні співробітники давно розійшлися по домівках, але вона засиділася, намагаючись відновити черговий втрачений під […]
– Словом, вибір за тобою, подруго. Чи ти щаслива просто тому, що живеш. Сама вершиш свій настрій. Або вибудовуєш своє життя довкола когось іншого. Плачеш, чи смієшся по команді. Обирай. – Особисто я свій вибір давно зробила, та абсолютно щаслива
У Ірини робочий день добігав кінця, як раптом її телефон завібрував, бо був на беззвучному режимі. Кинувши погляд на екран, вона побачила, що їй телефонує її найкраща подруга Алла, тож […]
— З яких це пір ти їси варення, жук? — А ти також спробуй, тату! Воно із суниці! – не міг зупинитися Степан. Бабуся одразу виставила переді мною тарілку. — Вибачте, а як вас звати? – запитав я, ніяковіючи. — Антоніна. Просто баба Тося. Ти їж, налягай, а то синок у вас спритний. — Так… дружина таке не готує відтоді, як… А ви звідки моє ім’я знаєте? Я начебто не представлявся. — Та як же? Ти мені сказав: «здрастуйте, мене Юрій звати…» — Хіба? — Точно. Старенька дивилася на мене з лукавою насмішкуватістю. Я не знав кому вірити: їй чи собі
Втомленим рухом вона зняла перуку, а я, щоб не бачити її навіть боковим зором, сильніше натиснув на газ. Зосередитися на дорозі… погляд тільки вперед… Я не міг бачити її без […]
— Я все пам’ятаю. – У темряві блиснули його очі. – Тітка Зіна каже, що ти забрала життя у батька. А я пам’ятаю, як він ображав тебе. Я тоді дуже злякався. – Вітя замовк. — Я його дуже любила. Ще зі школи. Усі дівчата за ним бігали, а він на мене поглядав. Ти на батька в тому віці дуже схожий, – тихо почала розповідати Анастасія
Мільйон разів вона мріяла, як буде ось так сидіти в плацкартному вагоні, дивитися у вікно. Хотілося скоріше побачити дітей, обійняти їх. Як вони зустрінуть її? Очікування зустрічі часто буває радіснішим […]
Валя свекрусі подякувала від душі за наданий дах над головою, син “дякую” сказав, мама не називала термінів, просто рукою махнула: “Живіть”. І перші 2 роки стосунки з Валентиною складалися добре: Юлія Юріївна запросто приходила у гості, зрозуміло зателефонувавши. Могла зайти і щось принести молодим, коли тих не було вдома: ключ від квартири в неї був, а Валя з приводу обшуку свекрухою її шаф не переймалась: жодних таємниць та скелетів у цих шафах не було, та й свекруха не була помічена в порушення особистих кордонів
— А як ще треба було з цим боротися, – обурюється Юлія Юріївна, – чекати, поки безголовість невістки позначиться на здоров’ї моєї онуки? Якщо Валя слів не розуміє, якщо синові […]
Виявилося, що свекруха розлютилася через залишену в раковині брудну сковороду, вийняла її звідти і віднесла до кімнати сина з невісткою, поставила демонстративно на підлозі. Син Ніни вбіг у кімнату, де було темно, наступив на цю злощасну сковороду і упав. — Виском на край письмового столу, – Ніна і зараз хвилюється, коли згадує, – Діма ще з роботи не повернувся, швидку викликали, поїхали. Лікар із операційної вийшов після всього і сказав, що ще трохи і все, не було б у нас сина. Тут і в мене в очах потемніло, прийшла до тями, вже в палаті
— Не вжилася з невісткою, тепер живу з чужими людьми, – горює Зоя Михайлівна. — Ти що тут сидиш, вітряно сьогодні, я ще з вікна бачила тебе, давно кукуєш одна. […]
— І хто буде за ним дивитися? Я? У мене малюк! Мати моя? А це їй треба? Федю треба годувати, між іншим. Мама нас покликала. Нас, розумієш, мене та її рідного онука! Вона не бере з нас жодної копійки, а Федю ти пропонуєш моїй мамі годувати? — Ну якісь гроші я з ним залишу, – протягнув чоловік Марини, – але що такого? Я не зрозумію? Хлопець моря ніколи не бачив. Колишня зайнята новою дитиною, їй не до нього. Він не маленька дитина, йому соплі втирати не треба. Нехай збуде тиждень чи днів десять, я знову сюди поїду і заберу його
— Я мало не впала, коли його побачила. Дивлюся, у Марини теж зніяковіло в очах, а зять йде і, ніби так і треба, говорить: “Знайомтеся, це Федір”, – розповідає Любов […]
А ще сестра дуже любить повчати всіх навколо, у тому числі маму та мене: — Треба готувати на оливковій олії, так корисніше! Ой, навіщо ви купуєте це? Мінтай? Жах яка. Краще б нормальну рибу купили! Ой ні, синтетику я Марійці не купую, це бавовна? А якої фірми ви вітамінний комплекс Ромі даєте? А овочі краще для малюка купувати фермерські, я в спеціальному магазині беру добірні, нам же для Марійки нічого не шкода
— Ой, а ти не записала свого Романа у студію? – Тут моя сестра Ірина робить великі очі, видаючи мені назву дуже популярного серед молодих матусь певного рівня достатку, приватного […]
Ольга стояла перед під’їздом, тримаючи у руці конверт. Будинок був незнайомий – девʼятиповерхівка на околиці міста. Але десь там, на п’ятому поверсі, жив її син! Тридцять років тому вона залишила його маленьким хлопчиком. Тепер йому тридцять п’ять… Ганна зайшла в підʼїзд і кинула конверт у поштову скриньку. Вона сіл в машину й поїхала. Наступного дня вона знову приїхала до цього будинку. На подвір’ї вона раптом зустріла дружину сина! – Вибачте! – гукнула вона. – А можна вас на хвилину? Та обернулася, подивилася насторожено. – Ви хто? – запитала вона. – Я… – Ольга затнулась. – Я мама Олексія. Ганна змінилася на обличчі від почутого
Ольга стояла перед під’їздом, тримаючи у руці конверт. Будинок був незнайомий – девʼятиповерхівка на околиці міста, сіра, безлика. Десь там, на п’ятому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона […]