Людмила Петрівна гарненько повечеряла, а потім прибрала на кухні і вимила весь посуд.

– Пʼятниця, вечір, – подумала вона. – Щось нудно мені… Ой, точно! Давненько я в Ігорчика свого не була! Мабуть зʼїжджу таки до нього в гості…

Людмила Петрівна зібралася й поїхала до свого єдиного сина.

– Дзвонити і попереджати його про свій приїзд не буду, – подумала жінка. – Бо він точно щось придумає, аби я не приїжджала. Збреше, що або втомився, або погано почувається, або на роботі, або щось таке…

Людмила Петрівна підійшла до дверей квартири Ігоря й подзвонила у дзвінок.

Ганна, дружина Ігоря, відкрила двері, глянула на свекруху й очі вирячила від здивування.

– Оце так! – подумала вона, впускаючи свекруху в квартиру. – А Ігор сказав мені, що поїхав на кілька днів до мами погостювати…

Ганна не розуміла, що відбувається.

– Я ж йому сьогодні дзвонила, і він у неї був. А тут вона сама з порога заявляє, що другий день не може до свого улюбленого синочка додзвонитися, бо телефон загубила, а номер сина ніде не записаний…

Щодо телефону Людмила Петрівна збрехала.

– Інакше,– думала вона.– Як ще пояснити свій несподіваний приїзд?

– У Ігоря все гаразд, Людмило Петрівно, – спокійно відповіла Ганна. – За нього не хвилюйтеся. Проходьте. Зараз я вам усе розповім.

Залишивши свекруху у вітальні, Ганна пішла на кухню і подзвонила Ігореві.

– Для початку з’ясую, чи він живий і здоровий, – думала вона. – А про приїзд його мами промовчу.

– Ігорю, ти не знаєш, де наша велика каструля? – спитала Ганна в слухавку перше, що їй спало на думку. – Ну, та, в якій ми холодець варимо. Поняття не маєш? Гаразд, пошукаю в іншому місці. Мабуть, сама кудись поставила. А як там у тебе справи? Все добре? Як мама? Я рада, що в неї теж добре. Ну, привіт їй передавай.

Коли три дні тому Ігор сказав, що хоче відвідати маму і кликав дружину з собою, він був певен, що Ганна відмовиться.

– Не ті між ними стосунки, – вирішив він. – Щоб кілька днів бути в компанії один одного. І дзвонити вони одна одній точно не стануть. Отже, я спокійно можу тиждень відпочити від сім’ї, сказавши дружині, що їду до мами.

Але, на превелике розчарування Ігоря, Ганна була не проти відвідати свекруху.

– Якщо хочеш, – сказала вона тоді. – Я поїду з тобою.

– Чому ти маєш через мене мучитися, – сердито відповів Ігор на згоду Ганни. – Це ж моя мама. І я не можу не поїхати. Обов’язок сина. Сама розумієш.

– Розумію, – зітхнувши, відповіла Ганна.

– У неї там мийка засмічена, прочистити треба. І карниз на чесному слові тримається, ось–ось відпаде. Хто закріпить, як не я? Килим пропилососити треба. Дверцята у шафках підтягнути. Одним словом, купа справ. Все й не перерахувати.

– Ти дуже хороший син, Ігорю.

– І чоловік хороший! – додав Ігор. – Інший би на моєму місці тебе за собою потягнув би. І знайшов би чим тебе там зайняти. А я ні. Бо розумію жіночу психологію. І знаю, як вам, я маю на увазі жінок, непросто у житті.

– Ти золото, а не чоловік.

– Та ні. Просто я звичайна хороша людина. Яких безліч!

– Як приїдеш до мами, одразу подзвони. І дивись там, не перепрацьовуй.

– Ну звісно.

– Я буду сумувати.

– Я теж…

…Ігор поїхав рано–вранці, а ввечері зателефонував дружині і сказав, що на місце прибув, до роботи взявся.

І сьогодні вранці він дзвонив, що в нього все гаразд. А тут раптом у гості приїхала Людмила Петрівна.

– Все зрозуміло, – вирішила Ганна, поговоривши з чоловіком і з’ясувавши, що він живий і здоровий і знаходиться «у мами». – Він мені бреше. Але його маму хвилювати не варто. Для неї ж головне не те, де він зараз, а те чи з ним все гаразд.

– Ігор поїхав у термінове відрядження, – сказала Ганна свекрусі. – Повернеться через тиждень.

– Бреше, – подумала Людмила Петрівна. – Якби він був у відрядженні, вона б мені одразу сказала. Щойно я зайшла. А вона на кухню виходила. Навіщо питається? А щоб зателефонувати Ігорю і з’ясувати, як у нього справи. І, судячи з її спокійного вигляду, у нього все гаразд. Але при цьому вона сама не знає, де він зараз. От і вигадала про відрядження. А таке можливо тільки в тому випадку, якщо Ігор сказав їй, що поїхав до мене, а сам зараз знаходиться невідомо де. Треба допомогти сину, бо вона щось задумала проти нього…

– Я ж чому ще приїхала, – схаменулась Людмила Петрівна. – Ігор обіцяв, що приїде до мене на кілька днів. А я чекаю, чекаю… А тут, виявляється, відрядження. Ну тоді все зрозуміло…

– Хочете з сином поговорити? – запитала Ганна і простягла телефон свекрусі.

– А ти хитра, – подумала Людмила Петрівна. – Але не за таку ти вже мене просту маєш.

– Ні–ні, – швидко відповіла свекруха. – Навіщо? Не варто його відволікати через дрібниці.

– Вона зараз вирішить, що з ним щось трапилося дорогою до мене, – думала Людмила Петрівна. – Але він від неї це приховує.

Ганна мило усміхнулася свекрусі.

– Вона зрозуміла, що Ігор мене обманює, – подумала Ганна. – Здогадалася, що він мені сказав, що поїхав до неї. От і наплела зараз, що чекала на нього. Хитра. Сину допомагає. Хоче, щоб я запереживала, подумавши, що щось з ним сталося. Ну–ну…

– Поїду я, – сказала Людмила Петрівна. – А Ігор, коли повернеться, нехай одразу до мене й заїде.

– Я йому обов’язково передам ваше прохання!

…Вийшовши від невістки, Людмила Петрівна одразу зателефонувала синові.

– Слухай мене уважно, – сказала вона. – Твоя дружина знає, що тебе в мене не було. Бо я до вас у гості приїхала. Так сталося. Ну вибач. Хто ж знав? Бо скучила я. Ніхто не винен. Головне зараз – не гарячкувати. Я не питаю тебе, де ти зараз і з ким, але коли повернешся додому, скажеш дружині таке…

І Людмила Петрівна навчила сина, як діяти.

– Як там мама? – строго запитала Ганна, коли через три дні Ігор повернувся додому. – Все полагодив? Карниз закріпив?

Зайшовши в квартиру, Ігор злякано озирнувся і одразу помітив дві валізи, що стояли збоку.

– Вже й мої речі зібрала, – подумав він. – Ну гаразд. Діятиму, як мама вчила…

Ігор одразу зізнався, що у мами не був, бо дорогою до неї йому, мовляв, зателефонував начальник і терміново викликав на роботу.

– Довелося їхати в інше місто, – сміливо брехав він. – Тобі не дзвонив, щоб ти не хвилювалася.

– Отже, весь час ти був у іншому місті? – спитала Ганна.

– Ну так.

– Так, – подумала Ганна. – Ну що ж, продовжимо нашу гру, зараз я його заплутаю. Скажу те, чого не було. Одразу перевірити це він не зможе.

– А чому тоді твоя мати сказала, що ти був у неї? – спитала Ганна.

– Вона так сказала? – здивувався Ігор. – Нічого не розумію. Справді! Навіщо вона так сказала, якщо сама мене попередила і навчила, що говорити?

Ігор трохи подумав.

– Я їй подзвонив, перш ніж вона поїхала до тебе.

– І що сказав?

– Пояснив ситуацію і попросив до тебе з’їздити.

– Навіщо?

– Хвилювався. Думав, як там у тебе справи. А вона, як тільки від тебе вийшла, одразу мені зателефонувала.

– Це зрозуміло. Але навіщо вона сказала, що ти у неї?

– Тому що в цей момент, коли вона до тебе приїхала, я справді вже був у неї, – Ігор вже остаточно заплутався і викручувався як міг. – Я закінчив роботу, яку мені доручили, і приїхав до мами. Але вона про це не знала. Бо поїхала до тебе. Розумієш? А їй зателефонував, коли вона піднімалася ліфтом. І коли ти її впустила у квартиру, вона вже знала, що я в неї. Тому вона й сказала, що я був у неї.

Закінчивши пояснення, Ігор з полегшенням видихнув.

– А навіщо ж ти сказав, що у мами не був? – запитала Ганна.

– Я не знав, що мама це сказала, – щиро зізнався Ігор.

Він уже не знав, що й додати.

– Може, ти мені брехав, бо маму вигороджував? У цьому вся справа? – прямо запитала Ганна.

– Ну, звісно, маму вигороджував! – зрадів Ігор. – А ти що подумала?

– Так, – Ганна махнула рукою. – Не важливо, що я подумала. Головне, що ти дуже хороший син, Ігорю, і дуже любиш свою маму.

– Виходить, ти мені повірила?

– А як тобі не повірити? Ти ж такий переконливий. Речі твої я вже зібрала. Можеш із чистою совістю їхати до своєї улюбленої мами.

– Як до мами?! – ахнув Ігор. – Я не хочу до мами.

– Що значить оце твоє «не хочу»? Ти ж так її любиш. І не на словах, а на ділі. І своїми вчинками ти це довів. А тепер раптом не хочеш до мами. Не розумію.

– Люблю, але не так. І взагалі… Якщо вже на те пішло, то нехай! Мені все одно, що ти про неї подумаєш. Вона все збрехала, і я в неї не був.

– Он як. А де ж ти був?

– У відрядженні.

– Послухай, Ігорю, ну ж ти сам розумієш. Що тільки марно витрачаєш і свій, і мій час. Я ж все одно через годину точно знатиму, де ти був. Так же ж? Згоден?

– Згоден…

– То чи не краще заощадити наш час і одразу сказати правду?

– Ну добре! Добре! Я був у коханки. Її чоловік поїхав на тиждень. Ми й скористалися цим. Сьогодні він повертається. Тож я й повернувся додому. Ось номер телефону. Можеш їй зателефонувати. Вона підтвердить. Її звуть Ольга Марківна. Тепер, сподіваюся, все? Ти від мене відчепишся зі своїми безглуздими розпитуваннями та підозрами? І повіриш мені?

– Ось тепер я тобі вірю!

– Дозволь тоді, я роздягнуся, прийму ванну, повечеряю і ляжу спати. Дуже я втомився…

– Дозволяю. Але не в мене.

– А де?

– Здогадайся з трьох разів!

Ігор здогадався з першого разу…

КІНЕЦЬ.