Я дивлюся на унітаз і не можу повірити своїм очам. Там, у білосніжній керамічній чаші, плавають залишки моєї солянки – тієї самої, що я варила чотири години. Чотири. Години.

– Наталю Львівно! – кричу я, відчуваючи, як тремтить голос. – Ви що ж це робите?! Свекруха з’являється у дверному отворі ванної, витираючи руки бездоганно білим кухонним рушником. На її обличчі – вираз праведного обурення.

– А що таке, Оленочко? Щось трапилося? – її голос сочиться медом, від якого у мене зводить зуби.

– Ви… ви викинули мою солянку. Я ж її для Толі готувала…

– Ах, це… – вона недбало махає рукою. – Знаєш, люба, я спробувала – абсолютно неїстівно. Занадто багато спецій, м’ясо пересмажене. Толечка таке їсти не буде. Він із дитинства звик до правильної, здорової їжі.

Я заплющую очі й рахую до десяти. Потім ще раз. І ще раз.

П’ять років. П’ять років я живу в цій трикімнатній квартирі, де кожен сантиметр просякнутий присутністю Наталії Львівни. Де кожна річ має свою суворо визначену позицію, а будь-яке відхилення від встановленого порядку викликає бурю обурення.

– Мамо, Олено, ви чого тут? – Толик з’являється в передпокої, щойно повернувшись із роботи. Його русяве волосся скуйовджене після шапки, щоки розчервонілися від морозу.

– Толечко! – вигукує свекруха. – А я якраз збиралася готувати твій улюблений борщ! Оленочка спробувала щось зварити, але, на жаль…

– Я чотири години готувала солянку, – перебиваю я. – А твоя мама її вилила. В унітаз.

Толик переводить розгублений погляд з мене на матір і назад. Я бачу, як на його обличчі з’являється знайомий вираз – суміш провини, безпорадності й бажання сховатися десь подалі від наших “жіночих розборок”.

– Може, не треба… – починає він.

– Що не треба, Толю? – я відчуваю, як усередині піднімається хвиля гніву. – Не треба говорити про те, що твоя мама постійно втручається в наше життя? Що вона вважає мене нездатною навіть суп зварити? Що вона…

– Олено! – Наталя Львівна випрямляється на весь свій значний зріст. – Я просто дбаю про здоров’я сина. Ти ж знаєш, у нього слабкий шлунок…

– У нього немає слабкого шлунка! – вибухаю я. – Це ви його таким зробили! Ви і ваша гіпер опіка!

Толик стоїть між нами, як рефері на рингу, тільки замість того щоб розбороняти, намагається злитися зі стіною.

– Дівчата, може, давайте спокійно…

– Толенько, – перериває його мати, – іди переодягайся. Я зараз швиденько зроблю справжній борщ, як ти любиш.

Я розвертаюся і йду в нашу з Толею кімнату, голосно грюкнувши дверима. Падаю на ліжко й утикаюся обличчям у подушку. У голові крутяться спогади п’ятирічної давнини, коли ми тільки одружилися.

– Толику, може, знімемо квартиру? – запропонувала я тоді.

– Навіщо, Оленочко? – здивувався він. – У мами трикімнатна, місця всім вистачить. І потім, вона ж зовсім одна після того, як тата не стало…

Я погодилася. Тому що кохала. Тому що здавалося – ну як може бути погано в сім’ї? Адже всі хочуть як краще.

Перші дзвіночки з’явилися вже за тиждень після переїзду.

– Оленочко, – сказала тоді Наталя Львівна, – ти неправильно складаєш рушники. Дивись, як треба…

Потім було зауваження про те, як я мию посуд. Потім – про те, як готую. Як прасую Толині сорочки. Як розставляю взуття в передпокої.

Кухня стала полем головної битви. Кожна моя дія піддавалася критиці та коригуванню.

– Ні-ні, Толечка не їсть гостре!

– Ти занадто багато олії ллєш!

– Чому так дрібно ріжеш? Треба крупніше!

– Ой, що ти робиш? Толик із дитинства не переносить кропу!

А Толик… Толик просто посміхався винувато і говорив:

– Дівчата, ви ж обидві мене любите. Давайте жити дружно?

Стукіт у двері вириває мене зі спогадів.

– Олено, – голос чоловіка звучить невпевнено, – можна увійти?

– Проходь, – відповідаю я, не піднімаючи голови від подушки.

Він сідає поруч, кладе руку мені на плече.

– Мама не зі зла, – починає він звичну пісню. – Вона просто звикла піклуватися…

– Толю, – перебиваю я, сідаючи на ліжку, – ти коли-небудь замислювався, чому в тебе “слабкий шлунок”? Чому ти боїшся пробувати нові страви? Чому щоразу, коли я готую щось нове, ти спочатку дивишся на маму?

– Я… – він запинається. – Просто мама краще знає…

– Що вона знає, Толю? Що ти любиш? Або що вона хоче, щоб ти любив?

У кімнату долинає запах борщу. Ідеального борщу Наталі Львівни. З ідеально нарізаними овочами. З ідеальною кількістю спецій. З ідеальною кислинкою.

– Знаєш, – кажу я, дивлячись чоловікові в очі, – я більше не буду готувати. Взагалі. Нехай твоя мама готує. Вона ж краще знає, що тобі потрібно.

– Олено…

– Ні, правда. Навіщо витрачати продукти? Навіщо витрачати час? Твоя мама виплеснула каструлю моєї солянки в унітаз! Нехай тепер готує сама!

Толик мовчить, смикаючи ґудзик на сорочці. Я знаю цей вираз його обличчя – він хоче щось сказати, але боїться. Боїться образити маму. Боїться засмутити мене. Боїться порушити звичний порядок речей.

– Толечко! – лунає з кухні голос свекрухи. – Іди їсти, все готово!

– Іди, – кажу я. – Твій ідеальний борщ чекає.

Він встає, робить кілька кроків до дверей, зупиняється.

– Знаєш, – каже він, не обертаючись, – твоя солянка… Я одного разу куштував її на роботі, коли ти приносила мені на обід. Мама тоді хворіла і не бачила. Вона… вона була дуже смачною.

Я дивлюся на його спину, на сутулі плечі, і мене охоплює гострий жаль. Жалість до цього тридцятип’ятирічного хлопчика, який досі боїться засмутити маму. Який ховає свої справжні бажання й уподобання за маминим “так треба”.

– Толю, – кажу я тихо, – нам треба з’їхати.

Він завмирає з рукою на дверній ручці.

– Але як же мама? Вона ж…

– Вона впорається. І ми впораємося. Інакше через рік тут буде не три людини, а дві. Тому що я так більше не можу.

– Толечко! – знову кличе Наталя Львівна. – Борщ охолоне!

Чоловік повертається до мене, і я бачу в його очах щось нове. Щось, схоже на рішучість.

– Давай пошукаємо квартиру, – каже він. – Цими вихідними.

Я киваю, відчуваючи, як до горла підкочує клубок.

– Тільки давай не будемо говорити мамі, поки не знайдемо? – додає він майже пошепки.

– Звісно, – погоджуюся я. – Звичайно, не будемо.

Він іде, а я сиджу на ліжку, дивлячись у вікно. За склом падає сніг – м’який, пухнастий, що вкриває місто білим покривалом. Десь там, серед цих засніжених вулиць, є наша майбутня квартира.

Наша власна кухня, де я зможу готувати все, що захочу. Де мої каструлі стоятимуть там, де я їх поставлю. Де мої спеції зберігатимуться в тому порядку, який зручний мені.

З кухні доносяться голоси:

– Мамо, а може, не треба було виливати Оленину солянку?

– Толечко, ти ж знаєш, я дбаю про твоє здоров’я! Сідай, їж борщ, поки гарячий.

Я посміхаюся. Нічого, залишилося потерпіти зовсім небагато. А поки що… поки що нехай Наталя Львівна насолоджується своєю тимчасовою перемогою.

А солянку я обов’язково зварю знову. У нашій новій квартирі. І вона буде найсмачнішою у світі – тому що це буде наша солянка. Тільки наша.