Єгор забіг у під’їзд і збирався вже зачинити за собою двері, але почув за спиною жіночий голос і завмер. Голос був зовсім незнайомий, але він звертався саме до Єгора.

– Єгоре, у тебе совість є?! Ану зупинися негайно. І на мене дивись, коли я з тобою розмовляю!

…Єгор давно припинив читати оголошення на стовпах та дверях під’їздів. Просто тому, що в цьому не було потреби.

Орендоване житло він собі не шукав. Роботу також. Скупка дорогоцінних металів і натурального волосся від тридцяти п’яти сантиметрів за «найвигіднішими цінами» його не цікавила. Тоді який сенс гаяти час на читання непотрібної інформації?

Зрештою, краще таблицю множення повторити, чи згадати вірш: наприклад, «Мені тринадцятий минало…», за який вчителька з літератури поставила йому тверду п’ятірку з плюсом.

А потім ще протягом пів року чи не на кожному уроці ставила його в приклад іншим учням: мовляв, вчиться, діти, як треба виразно розповідати вірші Шевченка.

Власне, саме тому його однокласники протягом цих шести місяців з ним не спілкувалися.

Загалом, за бажання можна було завжди знайти альтернативу для читання безглуздих оголошень на вуличних стовпах. Що, власне, Єгор і робив щоразу, коли йому доводилося стояти на зупинці, чекаючи на тролейбус.

Іноді навіть горобців рахував, що веселим гуртом сиділи на електричних дротах.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять… – бубонів собі під ніс Єгор, підійнявши голову вгору.

– А навіщо ви їх рахуєте? – тихо спитала бабуся з палицею, яка підійшла до Єгора і теж подивилася на електричні дроти.

– А правду кажуть, що горобців у місті зовсім мало стало. З кожним днем ​​все менше і менше… Правда?

– Так, мало. Навіть сьогодні їх менше, ніж учора. Вчора сімнадцять було, а сьогодні лише тринадцять, – задумливо відповів Єгор. – Такими темпами їх взагалі незабаром не залишиться.

Потім він здивовано глянув на бабусю, що стояла поряд із ним, і замовк. Не любив він, чи знаєте, привертати до себе зайву увагу.

На щастя, за хвилину до зупинки під’їхав переповнений тролейбус, і Єгор полегшено зітхнув, що йому не доведеться обговорювати з незнайомою бабусею про популяцію горобців.

Адже він не вчений.

І горобців він рахував, щоб зайвий раз оголошення на стовпах не читати.

Але одного разу Єгор все-таки порушив дану собі обіцянку. Не спеціально. Просто так вийшло.

У той день потрібний тролейбус затримувався аж на двадцять хвилин, а бабусі «захопили» лавочку на зупинці.

Вони голосно і не соромлячись у висловлюваннях обговорювали все, що не ліньки, включаючи сучасну молодь, яка відмовляється поступатися їм місцями у громадському транспорті.

– Ти уявляєш, Василівно, він мені каже, що місцем поступатися не буде, бо з роботи їде та втомився. А там така шафа… Така шафа. Більше нас із тобою разом узятих. Втомився він. Ну, що за молодь нині пішла.

– Та я б такий галас зчинила, – відповіла їй друга. – Втому б, як рукою зняло.

І що найбільше дратувало Єгора – старенькі постійно косилися у його бік. І йому якось не дуже приємно було перебувати під їхніми пильними поглядами.

Він раз у раз дивився на годинник, дивився на дорогу, дивився на електричні дроти.

…але горобців на дротах того дня теж не було, і Єгор, втомившись слухати нескінченні обурення незадоволених пенсіонерок, сам не помітив, як через кілька хвилин опинився поряд із вуличним стовпом.

І стовп цей, чи не до самого верху, був обвішаний оголошеннями різних кольорів. Тут тобі й білі аркуші, і жовті, і рожеві, і зелені.

– Ну прямо, як новорічна ялинка, обвішана гірляндами… – посміхнувся він.

Швидко пробігшись поглядом по першому оголошенню, що потрапило на очі, Єгор вкотре переконався, що не дарма відмовився витрачати свій дорогоцінний час на читання цього марення.

Вже рік майже минув, як він зав’язав, а нічого не змінилося. «Гроші в борг», «Ремонт холодильників», «Потрібен продавець на м’ясо. Терміново!».

До речі, останнє оголошення із цього списку викликало в нього усмішку. Тому що тлумачити його можна по-різному.

Ще сильніше він посміхнувся, коли прочитав оголошення від якоїсь Лариси, яка перепрошувала у якогось Андрія за те, що пішла до якогось Гени.

– От робити людям нічого… – подумав Єгор. – Ну навіщо таке писати? Хочеш щось сказати особисте, напиши смс-повідомлення або, скажімо, повідомлення в соцмережах – купа можливостей є. Ні, треба обов’язково на загальний огляд виставити!

А потім зовсім випадково він раптом помітив невеликий білий аркуш, що коливався на вітрі в нижній частині стовпа. Фактично нижче колін.

Так не хотілося сідати навпочіпки, але по-іншому оголошення це було не прочитати. А йому дуже цікаво раптом стало, що там написано і чому воно взагалі висить так низько.

Озирнувшись на всі боки й переконавшись, що на нього ніхто не звертає уваги, у тому числі пенсіонерки, які сиділи на зупинці, Єгор опустився навпочіпки, придавив аркуш до стовпа, щоб він не мотилявся, і почав вдумливо читати, нахиливши голову.

На цьому оголошенні чорними літерами було надруковано: «Не можеш забрати додому? Тоді хоча б нагодуй!»

Так, саме такий незвичайний і чіпкий текст був написаний. А точніше – надрукований.

Але це ще не все. Під цим текстом була намальована чорна кішечка з довгим хвостом.

Хвіст був гарний, але найбільше Єгора вразили очі. Вони були кольору бурштину. Дуже гарні.

Ось тільки Єгор, правду кажучи, не відразу зрозумів, що хотів сказати автор оголошення. Тому він перечитав текст ще кілька разів, а потім довго роздивлявся малюнок.

І нарешті, до нього дійшло, що це не просто набір букв і не просто зображення чорної кішки – мова в даному оголошенні йдеться про те, що якщо немає можливості забрати кішок додому, то потрібно їх хоча б погодувати.

– Ну так, правильно! – Подумки погодився Єгор з автором цього оголошення. – Не можеш забрати додому, погодуй.

– Адже не кожна людина може забрати собі тварину з вулиці. З різних причин. А от погодувати – це зовсім інша річ.

– Це зовсім не важко, – сказав він сам собі. – Купив пакетик корму у тому ж супермаркеті й погодував. Справ на п’ять хвилин.

І коли Єгор збирався вже відійти від стовпа, то несподівано помітив у себе під ногами чорну кішку з довгим хвостом, яка дивилася на нього своїми неймовірно гарними бурштиновими очима.

І так дивилася, що в нього аж мурахи по шкірі побігли. І погляд її говорив лише про одне.

– Ти ж прочитав оголошення, так? Чого тоді вартий? Показати, де крамниця?

Причому просила кішка не нахабно, а по-доброму. Так просила, що ніяк не можна їй відмовити.

Єгор розгубився.

Ні, він був зовсім не проти погодувати цю кішку, але річ у тім, що в цей момент на горизонті з’явився тролейбус, якого не було аж двадцять хвилин.

І ще невідомо, скільки йому доведеться чекати наступний, якщо він зараз не поїде.

Але з іншого боку… Сьогодні була п’ятниця. Нехай і тринадцяте. А завтра – вихідний.

А це означає, що можна було не поспішати додому, щоб встигнути прийняти душ і лягти спати до десятої години вечора. Бо завтра можна буде поспати якомога довше.

– Гаразд, – усміхнувся він, подивившись ще раз на оголошення, яке знову коливалося на вітрі, а потім на кішку. – Чекай мене тут, я зараз повернуся. Тільки в крамницю схожу. Вона тут недалеко.

Вийшовши з продуктового магазину з пакетиком корму та пластиковою тарілкою, Єгор нашвидкуруч організував для кішки вечерю і терпляче чекав, поки вона поїсть.

Коли кішка з’їла все, що було в тарілці, Єгор підійняв цю тарілку з тротуару та викинув в урну.

– Няв! – голосно подякувала його кішка за смачну вечерю.

– Нема за що, красуне, – усміхнувся у відповідь Єгор. А потім попрямував у бік будинку.

Так, пішки. Тому що настрій у нього був добрий і він вирішив: “А чому б і не прогулятися?”

А кішка не залишилася сидіти та дивитись йому услід, як звичайно це буває. Ні. Вона швидко вмилася і побігла поряд із ним. Мабуть, хотіла скласти йому компанію.

А може, не хотіла його відпускати. Люди з добрим серцем – на вагу золота, і тому треба чіплятися за них усіма своїми вісімнадцятьма пазурами. Не можна, щоб такі люди «зникли». Не можна, щоб вони жили без котів. Ні!

– Няв! Няв! – голосно нявкала чорна кішка з бурштиновими очима.

Єгор обертався, посміхався і йшов далі. І тільки на підході до будинку він раптом почав нервувати.

– А що, коли ця кішка вирішила, що я заберу її додому? Ну правильно – я ж її погодував. Отже, тепер зобов’язаний подбати про її подальшу долю. Логічно ж?

– Ось тільки забирати тварину додому зовсім не входило в його плани. Та й на оголошенні чорним по білому було написано, що якщо не можеш забрати додому, то хоч би погодуй. Єгор так і вчинив. Програму щонайменше на сьогодні виконав.

Але у кішки, мабуть, були на нього свої плани. Бо, як тільки він прискорив крок, вона теж побігла швидше. Коли Єгор зайшов у під’їзд, він хотів зачинити двері, але раптом завмер.

– Єгоре, у тебе совість є?! – почув він владний жіночий голос за спиною.

Він повільно обернувся і здивовано глянув на кішку, яка стояла за кілька кроків від нього.

Він чомусь був упевнений, що це саме вона закликала зараз до його совісті.

– Єгоре, ти мене чуєш взагалі?

Ні, кішка мовчала. Хто ж тоді?

Єгор подивився на всі боки й затримався поглядом на дитячому майданчику, де гуляла жінка з маленьким сином. І, як з’ясувалося, кричала саме вона.

Тільки кричала вона не Єгору, а своєму сину, якого, за випадковим збігом обставин, звати так само.

– Ти хоч знаєш, скільки ця машинка коштує? Не можна такі цінні речі залишати на вулиці! Швидко забрав її та й пішли додому. Мені треба вечерю ще встигнути приготувати.

Єгор задумливо провів поглядом жінку з хлопчиком, який, все-таки забрав свою дорогу машинку з пісочниці, потім подивився на кішку, яка зручно вмостилася на лаві поруч із під’їздом. Підійшов до неї й сів поруч.

Ось не давала йому спокою ця фраза: “Не можна такі цінні речі на вулиці залишати”.

– Це що ж виходить, – тихо пробурмотів Єгор. – Якась машинка, цінніша за живу істоту? Значить, іграшки на вулиці залишати не можна, а котів та собак можна?

– Няяяв! – тихо відповіла кішка, і йому навіть здалося, що вона тяжко зітхнула.

– Марго, вечеря майже готова, – посміхнувшись, сказав Єгор, зливаючи воду з каструлі. – Я їстиму макарони з сосисками, а ти просто сосиски.

– Сьогодні поки що так, а завтра куплю тобі нормальну їжу. Котячу … Сподіваюся, ти складеш мені компанію?

Чорна кішка з янтарними очима підійшла до Єгора і потерлася об ноги.

Звичайно, вона складе компанію. І сьогодні, і завтра. Та хоч щодня. Адже це ж таке щастя – бути поряд зі своєю людиною.

Після вечері Марго лягла на диван разом зі своїм господарем і разом із ним дивилася телевізор. Вона нарешті вперше за довгий час відчула себе потрібною.

– Ти пробач мені, Марго, що я від тебе втекти хотів. Розгубився, я. розумієш?

– Няв! – спокійно відповіла кішка.

І знаєте, Єгор і подумати раніше не міг, що кішка в будинку – це так чудово.

Ось приходить він із роботи додому, а вона його зустрічає. Іде вранці, вона його проводжає. Спочатку до вхідних дверей, а потім люблячим поглядом із вікна. Єгор зупиниться, помахає їй рукою і далі йде. Посмішка до вух, гарний настрій.

Жити хочеться одним словом. Жити!

Якось Єгор, як завжди, повертався з роботи додому, і підходячи до будинку, побачив свою Марго і помахав їй рукою. А вона вдарила лапою по склу. Сама навчилася.

І коли Єгор проходив повз дитячий майданчик, то чомусь кинув погляд у бік пісочниці.

А у ній лежала машинка. Та сама, яка дорога, і яку не можна залишати на вулиці.

– Напевно, це й правильно, – подумав Єгор, заходячи до під’їзду. – Іграшку на вулиці залишити не страшно.

– На те вона й іграшка. Страшно, коли замість іграшки на вулиці залишається жива істота, до якої нікому немає справи… Оце справді страшно! Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.