Тут йтиметься про конфлікт поколінь, ніж про те, що я – дивачка і зовсім не розуміюся на жіночій красі.

Мені не 15 і навіть не 18 років, експериментів зі своєю зовнішністю особливо не проводжу. Принаймні не так, як це робила раніше. Мені 26 років, і свій стиль я вже знайшла.

Я цілком усвідомлено приходжу із салону з червоним відтінком волосся і вважаю, що це – красиво. Але моя мама не поділяє моїх поглядів, вважаючи мене дурепою.

Як можна за кольором волосся, та й зовнішності загалом, судити про інтелект людини? Я закінчила культурологічний факультет і зараз активно займаюсь антропологічними роботами у сфері соціально-політичних зв’язків племінних спільнот Африки.

Робота пов’язана безпосередньо з наукою, і я відчуваю себе у своїй тарілці. Тож судити про мої інтелектуальні дані не варто, особливо таким обивателям, як моя мати.

Мама звикла бути сірою мишкою, не виділятися з натовпу і навіть не висовуватись, коли справи стосуються серйозних питань. Наприклад, вибору депутата місцевого парламенту чи, на крайній випадок, взяти участь у санкціонованому мітингу.

Вона – з тих радянських людей, які бояться показати себе світові та дати зрозуміти іншим, що в тебе є голос. І мене вона виховувала у таких самих рамках, хоч і на момент мого народження ніякого СРСР уже не було.
Я до 16 років не знала, якого це – гуляти з оголеними ногами чи цікавими декольте. Та що я говорю – топи на бретельках влітку мені категорично заборонено було одягати!

“Пристойні дівчата виставляють напоказ скромність, а свої принади бережуть для чоловіка!” – голосила мати. Тому я навіть спідниці вище колін не носила.

Повідець мама мені розв’язала, коли я поїхала вчитися до коледжу. Там я знайшла себе, свій стиль та свою компанію. Закінчивши коледж, я одразу подала документи до вишу на той напрямок, куди хотіла спочатку – на культурологію.

Мама сміялася і казала, що я буду ніким із такою професією. Кому потрібний культуролог у наш час? І хто це взагалі такий? Яку користь така людина принесе суспільству?

Загалом, хоч і на відстані, але мама продовжувала мене принижувати та втоптувати у багнюку. Про те, що я жива людина і маю право на особистий вибір, мабуть, їй ніхто не повідомляв.

Після закінчення університету я на якийсь час приїхала жити до мами, бо більше податися нікуди. Мати хоч і прийняла, але з певними правилами.
У свій час вона думала, що може забороняти дорослій людині фарбуватися в улюблені відтінки та одягатися за своїм іміджем.

Однак університетське середовище допомогло мені розкритися як особистість і зміцнити позицію щодо своєї зовнішності. Тепер мене не можна налякати чи присоромити, як мама звикла діяти в дитинстві.

Тому ми недовго прожили разом: я зібрала речі та переїхала знову до того міста, де я здобула свободу і своє “Я”. Викладачі запропонували роботу в університеті, я одразу погодилася. Наразі я періодично їжджу на польові роботи: в експедиції на чорний континент.

Я дуже щаслива від того, як складається моє життя! Одне тільки не тішить – мама постійно намагається видати мене заміж за синів своїх подруг та повернути до “нормального” життя.

Я вже не знаю, куди подітися. Начебто вже й живемо на великій відстані один від одного, але вона все одно намагається мене “врозуміти”. Можливо, це від того, що вона не збудувала особисте життя і тепер намагається зламати моє?!

Шлюб не є для мене головною метою життя. Я нікуди не поспішаю, і зараз цілком щаслива без обручки на безіменному пальці.

Для мами щастя: вискочити заміж якнайшвидше, обтяжити себе нащадками й далі свого будинку голови не висовувати. Нехай виконає свої бажання сама, а не намагається реалізувати свої невиконані бажання через моє життя. Все, що вона могла зробити для мене, вона вже зробила. Дякую, більше не треба!

Моє волосся так і залишиться червоного відтінку, спідниці будуть вищі за коліна, а онуків вона не дочекається в найближчі років 10.Так що в нашій сімейній драмі два варіанти результату подій: або мама мириться з моєю, кардинально протилежною точкою зору щодо мого особистого життя і не лізе більше до мене з безглуздими пропозиціями.

Або вона продовжує псувати наші й без того натягнуті відносини. Зрештою, я перестану виходити на зв’язок і нехай думає, що хоче.

Адресу місця проживання я періодично змінюю, тому що живу на орендованих квартирах, так що знайти вона мене навряд чи зможе. Жорстоко, але справедливо, я вважаю.

Якщо ви думали, що текст буде написаний від імені хлопця і його роздутого до небес его, то помиляєтесь. Ця реальна історія розказана від імені дівчини, яка опинилася в центрі любовного

Пам’ятаю, як у мене зовсім випадково збулася одна невелика еротична мрія. Я говорю це в жарт. А справа була такою… Працює в нашій заводській бригаді одна молода дівчина. Приємна зовнішність,

Цю історію знайомства зі своїм майбутнім чоловіком якось на дозвіллі повідала мені Олена Василівна, згадуючи свого коханого чоловіка Віктора, який помер понад десяти років тому.  «Навчалася я тоді на вихователя