Галина Петрівна сиділа у своїй кімнаті та плакала. Їй не вірилося у те, що почуте нею могло бути правдою.

Але це була прикра дійсність, з якою потрібно було примиритися. Галина Петрівна стала мимовільним свідком розмови своїх дочок, старшої Ірини та молодшої Ганни, і те, що вони обговорювали, привело немолоду вже жінку в невимовний жах.

– Ти що думаєш, що я маю нести за неї відповідальність? – спитала Ганна, і поки що було неясно, яку відповідальність і за кого вона «мусила нести».

– Ти ж її улюблениця. Тобі все й завжди сходило з рук. А тепер хочеш вдати, що ти не при справах? Не вийде так, Ганнуся.

Ірина розсміялася:

– А ти чого так злишся? Із Сергієм посварилася?

Галина Петрівна слухала цей діалог спросоння. Вона задрімала вдень, після смачного обіду, приготовленого старшою дочкою, а потім, щаслива та задоволена, лягла відпочити. Спати не планувала, просто так організм із нею вчинив.

Сергій був чоловіком Ганни. Взагалі обидві дочки Галини Петрівни були одружені, тільки в Ірини це був другий шлюб, а в Ганни перший. У жодної з дочок дітей поки що не було, хоча старшій уже виповнилося тридцять, а молодшій ось-ось мало виповнитися двадцять сім.

Галина Петрівна своїх дочок любила однаково сильно, а в дитинстві відчайдушно балувала. Можливо, це було наслідком її не найщасливішого дитинства, в якому не було нічого, окрім сварок батьків та злиднів.

Тоді ще Галина Петрівна пообіцяла собі те, що своїм дітям у жодному разі не дасть жити в таких жахливих умовах, у яких вона жила сама. Свою обіцянку жінка дотримала, дбала про дочок якнайкраще, любила їх балувати, раділа, коли вони раділи.

Овдовівши в сорок два роки, Галина Петрівна залишилася з доньками на руках у повній самоті. Тоді старшій Ірині виповнилося лише п’ятнадцять років, молодшій було дванадцять, і втрата чоловіка, а також перехідний вік обох дочок стали справжнім випробуванням для Галини Петрівни.

Вона страждала без свого Миколая, відчайдушно сумувала за ним, ходила на цвинтар щотижня і скаржилася чоловікові про те, як непросто їй було після його відходу.

– Микола, адже я все роблю для того, щоб дівчаткам добре було. Що ж я не так роблю, що вони мене ні в що не ставлять?

За життя Микола Павлович був суворою, але при цьому вельми справедливою людиною. Скільки разів він говорив Галині Петрівні про те, що вона надто сильно балує доньок, дозволяє їм дуже багато, а за це рано чи пізно поплатиться.

Дружина не слухала свого розсудливого чоловіка, чинила так, як вважала за потрібне і, мабуть, розплата за це не змусила себе довго чекати.

Якщо за життя Миколи Павловича дівчата ще трималися, побоюючись батька та його гніву, то після його смерті зовсім розслабилися, а мати, як не ставили ні в що, так і продовжили це робити зі спокійною совістю.

Галина Петрівна дуже багато дочкам прощала, спускала з рук, і сама зробила з них тих нахабних осіб, з якими тепер доводилося спілкуватися без підтримки чоловіка.

За життя Микола Павлович сказав би дружині про те, що вона сама винна в тому, що так вийшло. Не його провина була в тому, що у Галини Петрівни було нещасне та обділене дитинство, і не його вина була в тому, що, ставши дорослою, дружина вирішила, що її донькам ніколи не буде також складно жити, як їй жилося.

Коли після втрати чоловіка минуло чотирнадцять років, у Галини Петрівни трапився мікроінсульт. Постраждала права сторона і трохи змінилася мова, але найбільше жінку налякало те, що вона могла не вижити.

Найстрашнішим для неї здавалося залишити доньок без своєї підтримки, і тому Галина Петрівна попросила Ірину та Ганну по черзі приїжджати до неї з ночівлями, щоб у разі чого надати матері посильну допомогу.

– Мені дуже страшно, – зізналася Галина Петрівна, – дуже страшно. Я боюся піти з життя, а вас лишити без себе.

Напевно, це звучало досить самовпевнено та егоїстично, але Галина Петрівна так боялася ніколи не побачити онуків, не потримати їх на руках, не погуляти з ними та не прочитати казку перед сном.

Їй знову захотілося взяти в руки маленьку дитинку, яка мала до неї безпосереднє відношення, притиснути до себе, вдихнути її запах і відчути себе найщасливішою матір’ю та бабусею у світі.

Але доньки не поспішали народжувати, Ірина була захоплена кар’єрою, а в Ганни не дуже добре складалися стосунки з чоловіком. Сергій вважав свою дружину занадто розпещеною, що любить увагу, але при цьому не дуже прагне віддавати щось натомість.

Галина Петрівна розуміла, що в цьому теж була її провина, бо саме вона привчила свою дочку вважати, що їй усі й усе винні, а вона нікому й нічого.

Та розмова, випадково почута матір’ю, поставила її у скрутне становище. Галина Петрівна чула, що обговорювали дочки, і з кожним вимовленим словом, жінка розуміла, що виховала не своїх друзів, а власних ворогів.

– Я більше не можу мотатися на інший кінець міста, щоб ночувати у матері, – примхливо промовила Ганна, – мій шлюб через це тріщить по швах, тому що Сергій вважає, що йому зраджую, а матір’ю прикриваюся.

– Пропонуєш мені покласти свій шлюб у жертву материнському бажанню бути поряд із доньками? – запитала Ірина. – Вибач, але це теж не по мені.

– І що тоді робити? – спитала Ганна, і Галина Петрівна почула, що її молодша дочка нервує. – Що ти пропонуєш? Кинути її тут одну? Адже вона боїться померти, боїться, що залишить нас з тобою без своєї участі.

– Щиро кажучи, від її участі я вже втомилася!

Ці слова старшої дочки кинули Галину Петрівну в глибокий шок. Вона не могла повірити, що її улюблені дочки обговорюють її в такому непривабливому світлі в неї за спиною.

А що ще може не знати Галина Петрівна? Може, вона їм зовсім не потрібна?

– Я теж втомилася, Іро, але це наша мати, і у нас є обов’язок перед нею, – сказала Ганна, – давай тоді чергуватимемо не по днях, а по тижнях.

– Ні! – одразу заперечила Ірина. – Я не збираюся жити тижнями у матері! Мій чоловік мене просто не зрозуміє. До того ж ми плануємо дитину, і я можу просто марно втрачати час, упускаючи його, немов пісок крізь пальці.

– Ми знову говоримо неконструктивно. Давай уже щось вирішимо.

– Може, найняти доглядальницю? – Запропонувала Ірина.

– Яка доглядальниця, якщо матері важливо, щоб саме ми були з нею поряд? Ні, я думаю, що доглядальниця не підійде.

– Але ми не можемо жертвувати своїм особистим життям заради того, щоб тримати матір за руку. Їй навіть шістдесяти немає, а вона вже нас затягла немов трясовина. Я більше не можу. Але й сказати їй про це теж ніколи не наважусь.

– Може, мамі варто повернутись на роботу? – припустила Ганна. – Нехай працює, відчує свою потребу та важливість, а там, дивишся, і відстане від нас.

– Після мікроінсульту вона точно не піде працювати. Так і висітиме на нашій шиї.

«Висіти на нашій шиї!» Ці слова немов кинджали встромилися кудись у серце Галини Петрівни.

Треба ж таке! Вона стільки сил і часу віддала на виховання дочок, поклала своє життя заради того, щоб доньки росли щасливо та в достатку.

Галина Петрівна мала шанс знову вийти заміж, жити поруч із коханим чоловіком, але вона відмовилася від цієї ідеї тільки тому, що не хотіла завдавати дочкам дискомфорту.

А вони так легко міркують про непотрібність матері в їхньому житті, про те, що вона зовсім зайва людина, швидше, тягар, ніж допомога. І чим Галина Петрівна заслужила на таке ставлення?

Та розмова стала справжнім шоком для Галини Петрівни. Зрозуміло, донькам про те, що вона чула, Галина Петрівна не сказала, але собі всі необхідні висновки зробила.

Квартира, в якій вона жила, мала бути поділена між доньками після того, як її не стане, але тепер жінка сумнівалася, що варто це робити.

– Мамо, я не зможу сьогодні залишитися, – сказала Ганна матері, – переночуєш одна?

Галина Петрівна підібгала губи. Ось почалося! Почалося те, чого вона так боялася. Прояв непотрібності та відчуття того, що вона зайва.

Звичайно, Ганна має свою сім’ю, і там їй краще перебувати, ніж поряд з матір’ю. З Іриною те саме, у неї своє життя, свій чоловік, своя квартира. Галина Петрівна замислилась.

“А, можливо, це не дочки її виявляють гору егоїзму, а вона сама? Адже вона їх змушує постійно перебувати поруч із собою, а вони слухняно виконують її прохання вже протягом майже цілого року. Жертвують своїми сім’ями, своїм материнством заради того, щоб допомогти ще зовсім не старій жінці не почуватися самотньою”.

Усвідомлення цього звалилося на Галину Петрівну, наче величезний десятиповерховий будинок, притиснувши своїми уламками. Хотілося плакати, а ще хотілося перестати почуватися самотньою.

Наступного дня після майже безсонної ночі (адже Галина Петрівна звикла спати у своїй квартирі не одна) жінка зателефонувала на свою колишню роботу, з якою звільнилася одразу після закриття лікарняного.

Минуло з того часу майже дев’ять місяців, а Галина Петрівна все ще сподівалася, що зможе повернутися назад. Жінка працювала бухгалтером у звичайній будівельній компанії, до цього багато років працювала то економістом, то бухгалтером у сфері будівництва, а на останньому місці роботи пробула понад п’ять років.

І чомусь Галина Петрівна була впевнена, що її з радістю приймуть назад.

– Галочка, – ласкаво заспівала у слухавку головний бухгалтер, – а у нас вакансій немає. Вибач, але твоє місце вже зайняте, ми ніяк не очікували, що ти вирішиш повернутися.

– А я ось вирішила, – трохи розчаровано промовила Галина Петрівна, – мені дуже потрібна робота.

– Дуже потрібна? – Перепитала головбух, а потім раптом сказала. – Я чула, що дитячий реабілітаційний центр потребує доглядальниць. Там працює моя дочка, і вона мені буквально днями говорила про це.

– Реабілітаційний центр? – повторила запитання Галина Петрівна. – А що за центр?

– Центр для дітей-інвалідів, які залишилися без піклування батьків. Місце, звичайно, не найприємніше, але робота стабільна. Зарплата не дуже велика, але ти зможеш працювати та приносити користь. До того ж медична освіта там не потрібна, досить простого бажання працювати.

“Приносити користь”. Це були ключові слова, які в потоці слів своєї колишньої начальниці чудово почула Галина Петрівна.

Хіба зараз вона приносить комусь користь? Ні. Донькам своїм тільки заважає. А там вона зможе бути корисною, потрібною, ніколи не відчує себе зайвою. Чому б і не спробувати?

Галина Петрівна зателефонувала дочці головного бухгалтера та домовилася про зустріч. Приїхала до реабілітаційного центру після чергової безсонної ночі, подивилася на обсяг робіт, а ще побачила дітей, таких маленьких та таких нещасних, яким так не вистачає материнського тепла та ласки!

Серце защеміло, і жінка рішуче погодилася на роботу.
Взялася, закотивши рукави. Щодня переодягала дітей, виводила і вивозила їх на прогулянку, довго розмовляла з кожною дитиною, адже у кожного з них була своя така непроста доля, і кожен з них потребував любові та турботи.

Якщо Ганні та Ірині вже не потрібна турбота Галини Петрівни, то чому б її не подарувати тим, кому вона така необхідна?

Галину Петрівну діти називали «тіткою Галею». Вже за два тижні роботи без вихідних, Галина Петрівна поверталася додому і падала з ніг від втоми.

Однак, приємно було усвідомлювати те, що ця втома була такою приємною, ніби жінка здійснила один з подвигів Геракла.

– Мамо, ти куди зникла? – Голос Ганни дзвенів від обурення. – Чому я не можу додзвонитися до тебе вже котрий день?

– Тому що я працюю, – діловито відповіла жінка.

Мобільного телефону у Галини Петрівни не було, а працювала вона з ранку до вечора, йдучи близько сьомої та повертаючись додому об одинадцятій годині.

Часу зателефонувати донькам у неї не залишалося, адже в реабілітаційному центрі на неї чекали інші діти, ті, кому вона була по-справжньому необхідна.

– Працюєш? Від коли це?

– Вже два тижні, – відповіла Галина Петрівна і коротко розповіла про те, що сталося у її житті за останні кілька днів.

– Треба ж, – сказала Ганна вражено, – а ми з Іриною по черзі заїжджали до тебе, розуміли, що вдома ти живеш, але буваєш дуже рідко.

– Так, я тепер потрібна в іншому місці, – відповіла Галина Петрівна і раптом відчула таке захоплення від своїх слів, що ноги ледь не підкосилися.

Можливо, причиною цього була ще й втома, але радість від своєї корисності все ж таки переважала.

Окрім занять із дітьми та радості від того, що Галина Петрівна тепер потрібна десь дуже сильно та досить серйозно, жінка раптом зрозуміла, що закохалася.

Об’єктом любові став робітник по будівлі в реабілітаційному центрі,, так само як і вона, який переніс мікроінсульт і намагався прийти до тями та знайти своїм рукам застосування.

Між Галиною Петрівною та Михайлом Івановичем виникла взаємна симпатія, що підживлювалася схожістю інтересів і минулого. У чоловіка, як і у Галини Петрівни, була сім’я, дорослі діти, котрі вже давно жили своїм життям.

Галина Петрівна із задоволенням підгодовувала Михайла Івановича домашньою їжею, стежила за його здоров’ям, а ще відчула себе корисною не лише для дітей, а й для чоловіка, який відповідав подякою на її турботу.

– Ти просто диво, Галочко! – повторював Михайло Іванович раз у раз, а Галина Петрівна червоніла і бентежилася від його слів, але водночас насолоджувалася ними та раділа тому, що принесла користь чоловікові.

За кілька місяців Галина Петрівна стала іншою. Вона більше не потребувала ні в чиєму співчутті чи допомозі. Тепер вона сама хотіла і могла допомагати, а ще бачила обличчя дітей, які не мали нікого, але було сильне бажання бути коханими та відчути чиєсь тепло і ласку.

Та розмова дочок, хоч і була важка для Галини Петрівни, але стала справжнім поштовхом для найбільшого прориву в житті жінки. Тепер у неї було не двоє дітей, а кілька десятків, а ще поряд з’явився дорогий серцю чоловік, який зігрівав своєю любов’ю та прихильністю.

Життя змінилося, і змінилося на краще після того глибоко шоку, в якому була Галина Петрівна. Тепер вона була вдячна дочкам, а ще долі за те, що вони подарували їй відчуття безмежної впевненості у своїх силах та усвідомлення того, що навіть у майже шістдесят ти ще можеш стати в нагоді у цьому житті та бути корисним для багатьох людей.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?