– Ото коли родичі на весіллі побачать, яка у мене красива невістка, скільки заздрості буде! Та ще й родом зі столиці, – мріяла Надія Петрівна, розглядаючи фото дівчини на телефоні у сина.

А потім дістала гроші, які багато років збирала з чоловіком, в усьому собі відмовляючи, і дала Іванові. Він швидко вихопив у матері згорток, перерахував куп’юри і поспішив до дверей.

– Познайом нас з батьками нареченої, а то якось не гарно буде, коли вперше побачимося на весіллі, – просила Надія. Та син зробив вигляд, що нічого не чує. Надя й гадки не мала, що невістки своєї не побачить ніколи

– Іваночку, яка ж наречена у тебе красива, – промовила Надія Петрівна, розглядаючи яскраві фотографію на телефоні у сина.

– Красива, живе в самій столиці, таких мало залишилося. Але мені пощастило! – похвалився хлопець.

– Так, звичайно, але хіба в цьому справа, – не зрозуміла жінка, – це неважливо, де людина народилася, головне, щоб хорошою дружиною тобі була, з правильними поглядами на життя, вчинками.

– Ой, мамо, – махнув на неї рукою син, – які цінності, кому ти потрібен, якщо народився не зрозумій де.

– Але ти ж потрібен своїй «столичній» дівчині, – заперечила мати, – хоча сам з маленького містечка. Іван промовчав, він і не повідомляв своїй дівчині Мілані, де живуть його батьки. Хоча вона дуже хотіла з ними познайомитися. Але хлопець соромився своїх батьків, вони здавалися йому якимось убогими.

Так, він здобув вищу освіту, влаштувався на хорошу роботу. Тепер ось зібрався квартиру купувати, правда, в кредит, і на початковий внесок йому батьки накопичили.

Вони ще працюють і пенсію отримують. Хоча самі собі у всьому відмовляють. Навіть шпалери вже років 10 не змінювали в себе вдома. Спочатку його вчили, щоб він ні в чому не мав потреби, тепер ось квартиру хочуть йому допомогти купити. Власне за цими грошима Іван і приїхав на свою Богом забуту Батьківщину.

– Іванку, ви тільки з весіллям не тягніть, раз так довго зустрічаєтеся. Ми й з батьками нареченої дуже хотіли б познайомитися, адже куди то годиться, на весіллі вперше побачитися, – промовила Надія Петрівна і ще раз глянула на фотографію. – Красива яка невістка буде у мене! Ось родичі зрадіють, коли на весіллі її побачать. Правда, пощастило тобі, мій синочку, з нареченою!

Син знову скривився, яке весілля, які діти, які родичі. Якщо він і буде одружуватися з Міланою, то явно не буде запрошувати всіх тіточок і дядечків. Навіщо? Щоб вони його тільки зганьбили перед столичною ріднею. Ну вже ні! Свого шансу він не упустить. Батько у Мілани – велика «шишка», у дуже хорошій фірмі директором працює. От би йому туди пробратися.

– Синку, ти про що думаєш? – зі щасливими очима запитала мати. – Ось гроші, тримай. Ми з батьком спеціально збирали, щоб тобі квартиру допомогти купити.

Тепер Іван зовсім не кривився, він схопив протягнутий згорток і швидко перерахував купюри.

– Малувато, – простягнув він, – мені не потягнути такі витрати на кредит самому.

– Не хвилюйся, синочку, ми тобі допоможемо, ти ж у нас єдиний, – швидко заспокоїла його Надія Петрівна, – тільки приїжджайте до нас тепер частіше. Іван кивнув, а в голові його вже дозрів план.

– Ну, гаразд, мамо, засидівся я тут у тебе, – швидко промовив він, – я поїду, а то Мілана, напевно, чекає.

Іван швидко схопив згорток з грошима і попрямував до виходу. Надії Петрівні залишилося сумними очима проводжати свого сина. Любила вона свого сина, всім серцем любила. І розуміла, що багато йому віддала в цьому житті, в усьому йому потакала до неможливості. Але нічого не могла з цим вдіяти, все життя все для нього, він один у них з батьком.

А хлопець щасливий і задоволений собою і своїм планом мчав на зустріч до своєї любові. Спочатку він заїхав в ювелірний, купив кільце, щоб зробити дівчині пропозицію. І гроші, які дала мати, він збирався пустити зовсім не на перший внесок, як говорив, а на шикарне весілля. Адже інше його Мілана і не оцінить. Дівчина вже чекала свого коханого. Він дістав кільце і сказав найважливіші слова в житті кожної дівчини.

– Згодна! Звичайно, згодна! – закричала дівчина і засміялася. – А коли ти познайомиш мене зі своїми батьками?

– Міланочко, я не хотів тобі казати.

Іван кілька хвилин почекав, зробив сумне обличчя, а потім продовжив.

– У мене вже давно немає батьків.

КІНЕЦЬ.