Отак прожила життя, що на старості залишилась ні з чим. Від безвиході руки опускаються! Я ж то думала, що маю на кого покластися, а сестра виявилась ще тою егоїсткою!

Знаєте, кажуть, що сім’я — це опора, підтримка. Але от в моєму випадку так не склалося. Нас було троє сестер: Ярина, я — Марія, і найменша наша Дарина. Та чи були ми справді близькими? Не можу сказати. Дарину ще якось бачила, спілкувались, а от Ярина жила собі окремо і, чесно кажучи, не дуже нами цікавилась.

Ярина першою вийшла заміж. З чоловіком оселилися в батьківському домі, народила трьох дітей. А оскільки доглядала за батьками, то й хату їй переписали. Ну, гаразд, хай буде. Але ж у нас були ще бабусі, і їхнє майно теж перейшло її дітям. Про мене і Дарину ніхто й не згадав. Але я не з тих, хто за спадок тримається. Бог з ним.

Я заміж вийшла пізно. Чоловік був вдівець із двома дорослими дітьми. Ми жили в його квартирі. Та так сталося, що своїх дітей я не мала. Доля, як то кажуть. А потім чоловіка не стало. І що ви думаєте? Його діти чемно мене попросили звільнити квартиру, бо їм самим жити ніде.

Отак і вийшло, що я, немолода вже жінка, опинилась на роздоріжжі. Добре, що була Дарина. Перед смертю вона сказала: “Марусю, мій дім для тебе завжди відкритий”.

Та тільки не сталося, як гадалося. Приїжджаю до квартири Дарини, а там… хто б ви думали? Ярина. Вона вже встигла оформити житло на себе.

— Ярино, ти що? Дарина казала, що ця квартира для мене!

– Ой, казала… – вона скривила губи. – Дарина вже нічого не скаже, а квартира оформлена на мене. Тож вибачай, іди собі далі.

– Ярино, у тебе ж є будинок, діти твої вже все отримали. Чого ще треба? – спробувала я хоч якось достукатися до її совісті.

– Треба, Маріє. Треба. На старості років треба мати запасний варіант. Тобі нема де жити? Ну, то йди до “своїх дітей”. Чого сюди приперлася? Думаєш, мені мало своїх клопотів?

– Та хто на старості прийме чужу людину? Я ж твоя сестра!

– А де ти була, коли доглядала батьків? А тепер прийшла до мене ще й з претензіями?

Я дивилася на неї і не могла повірити, що це моя рідна сестра. Та, з якою ми колись бігали, ховалися від батька за хлівом, їли разом мамині пиріжки… І що? Тепер для неї – чужа людина?

– Ти ж знаєш, що це неправильно…

– Шукай собі інше місце, Маріє. Це моя квартира.

Я стояла на сходах, а двері переді мною зачинилися. От і все. Ось така вийшла старість. Немає де прихилитися.

Тепер сиджу на вокзалі, думаю, куди податися. І смішно, і страшно. А ще – дуже боляче. Бо не думала я, що найбільшу зраду переживу не від чужих людей, а від своєї ж крові.

КІНЕЦЬ.