– От як так може бути? Це були останні гроші, на які я покладала стільки надій. А що тепер? – Тетяна була в розпачі, коли зрозуміла, що її гаманця, в якому була вся зарплата, немає.

Працювала вона невеличкому офісі фірми з продажу побутової техніки. Тридцять шість років, акуратна, завжди привітна, хоч життя її не надто балувало. Чоловік пішов, коли сину Олежкові було три. Залишив записку і борги. Та Тетяна не зламалася – виросла вона в селі, знала, що коли не буде на кого спертись, треба вставати й іти самій.

Жила вона скромно. Знімала однокімнатну квартиру на окраїні міста, рано вставала, готувала синові сніданок, бігла на маршрутку, працювала до шостої, а потім – додому, уроки, вечеря, прасування. Її колеги знали: на неї завжди можна покластися. Ніколи не спізнювалася, не скаржилася, завжди всміхалася й щиро питала: “Як справи?”.

Той день був особливий – день зарплати. Вона ще зранку склала в голові список покупок: молоко, гречка, трохи м’яса, і – головне – черевики для Олежки. Ті, що носив, давно тріскали по швах, хоч хлопчина беріг їх, як міг. Аж соромно було – в шкільному класі діти посміювалися, що в нього «дідусеві черевики». Тетяна боляче це сприймала. Вона знала, як важливо для дитини мати бодай одну нову річ, щоб не почуватися гіршим за інших.

Після роботи вона зайшла в банк, зняла зарплату, поклала гаманець у сумочку і попрямувала до взуттєвого магазину. Поки добиралася, думками вже бачила, як увечері вручить пакунок синові, як він зрадіє і скаже: “Мамо, вони круті!”

Але не судилося.

Коли Тетяна дістала гаманець біля каси, його вже не було. Сумка була відкрита – невідомо, коли саме його витягли. Вона ніби скам’яніла. В очах потемніло. Розгублено сказала продавчині:

– Вибачте… Я… Я, мабуть, залишила гаманець в офісі…

Вийшла на вулицю. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь квартал. В голові стукало одне: “Що сказати синові? Як жити до наступної зарплати?”

У транспорті вона дивилась у вікно, нікого не бачачи. Вдома була мовчазною. Олежка, побачивши, що мама прийшла без пакунків, нічого не спитав. Лише тихо сказав:

– Все добре, мамо?

– Та… так, синку… Просто втомилась…

На ранок Тетяна прийшла на роботу раніше. Сіла за стіл, зробила вигляд, що працює. Але очі були мокрі.

Марина – колега з бухгалтерії, молода, трохи легковажна, але не зла, – проходячи повз, зупинилась:

– Таню, з тобою все гаразд? Ти якась не така…

– Ні-ні… все добре… – невпевнено всміхнулась Тетяна. Але очі не вміють брехати.

Марина зачекала хвильку, потім підійшла ближче.

– Слухай… Я не нав’язуюсь, але якщо щось трапилось – скажи. Може, чимось можу допомогти.

І Тетяна зламалась. Тихо, стиха, наче соромлячись, розповіла. Не нарікала, не звинувачувала. Просто: “Хотіла синові купити черевики, вкрали гаманець, не маю грошей, соромно перед ним…”

Марина замовкла. Потім кудись вийшла. На наступний день вона прийшла на роботу з пакетом.

– Таню, не ображайся, але в мене вдома стоять нові черевики для мого Артема. Купили ще взимку, а він – виріс, нога виросла, і навіть не встиг вдягти. Вони й досі з етикеткою. Подивись – може, підійдуть вашому Олежці?

Тетяна мовчала. Потім поглянула в пакет. В середині були гарні, добротні черевики – саме такі, які вона хотіла купити. Її очі наповнилися сльозами.

– Марино… я не можу…

– Можеш. Я сама не свята, але знаю, як це – коли нічим дитині допомогти. Візьми. Без “віддати”, без нічого. Просто – візьми.

Увечері Тетяна принесла черевики додому. Олежко, побачивши їх, захоплено вигукнув:

– Мамо! Це для мене?! Ти все-таки купила?!

– Так, сину, це тобі. Бачиш – дива існують.

І справді – існують. Але не з неба падають. Їх роблять люди.

Минув рік. У фірмі скорочення, зміни, багато хто пішов. Та Тетяна залишилась. Працювала, як і раніше – сумлінно й віддано. А Марина… переїхала до іншого району, вийшла заміж, народила донечку.

Та одного дня Марина з’явилася в офісі – привезла документи. Зайшла до Тетяни, трохи змарніла, схудла. Виявилось – чоловік потрапив у лікарню, донька захворіла, грошей нема, борги ростуть. Її очі були такі самі, як у Тетяни того дня – безпорадні.

– Таню… я не звикла просити… але… ти не знаєш, чи не здається у когось в оренду дитячий візочок? Я… купити зараз не можу… а доньку нема в чому возити…Тетяна не сказала нічого. Просто підвелась, взяла куртку.

– Ідемо. У нас в підвалі стоїть візок. В гарному стані, свого часу мені знайома подарувала. Тепер він – твій.

– Таню… Ти ж можеш його продати…

– Маринко, пам’ятаєш, як ти мені сказала тоді: “Без повернення”? Тепер моя черга. Добро не зникає. Воно просто ходить по колу.

Минули роки. Олежко виріс, вступив до університету. Тетяна, вже сивіючи, сиділа на кухні й ліпила вареники – готувалась до приїзду сина.

На стіні в неї висіла маленька записка. Власноруч написана дитячим почерком:

“Мамо, дякую за черевики. Я в них відчув себе щасливим. Обіцяю: коли виросту – теж комусь допоможу. Бо ти навчила мене добру.”

Тетяна усміхнулась і прошепотіла:

– І не треба більше нічого. Головне, щоб люди не розучилися робити добрі вчинки.