От я думаю, чому мені не щастить? Бо у когось усе, а в мене – нічого. Але ж я теж маю право! Чому мені не дісталось хоч шматка від татової хати? – нарікав брат Петро. – Бо ти тоді сам відмовився, – м’яко нагадувала Галина. – Бо ви мене не підтримали як слід! – відповідав сердито. І от тоді в Галині щось надломилося. Вперше за все життя вона не посміхнулась, не погодилась, не запропонувала допомогу. – Ви пам’ятаєте, скільки разів я вас підтримувала? – Ну… Та ти ж сама… – Отож. Сама. Бо хотіла. А тепер – не хочу. Бо в мене більше нема сил

– У мене є Галина, вона мене не залишить у скруті, – не раз казала Марія про свою сестру. І не тільки казала, а була впевнена, що саме так і буде.
Її сестра Галина – жінка добра, щира, завжди з відкритим серцем і щедрою душею. Її чоловік Степан – тихий, працьовитий, з яким вони виховали трьох дітей: двох синів і доньку. Життя їхнє не було легким – починали з нуля, але з роками стали справжніми господарями – збудували хату, посадили сад, обробляли город, тримали худобу.
Галина була не лише доброю матір’ю, а й душею родини. Її рідна сестра Марія після розлучення оселилася в місті, жила сама з донькою. І як тільки траплялася біда – бігла до Галини.
– Галю, позич грошей, бо в мене з роботою скрута…
– Галю, приїдь, посиди з моєю Оксанкою, бо я мушу в Київ поїхати…
– Галю, ну ти ж знаєш, у тебе дім – повна чаша, а я сама, мені важко…
І Галина допомагала. Без нарікань. Бо ж сестра, нікого ріднішого немає. Та й Степан тільки зітхав:
– Галю, ти ж знаєш, як тебе поважаю. Але ж дивися, аби не сіли тобі на шию.
Із братом теж була схожа історія. Петро, молодший за неї, був веселий, меткий, але не дуже охочий до роботи. Постійно щось починав, а не закінчував: то бізнес, то ферма, то ще якась “вигідна справа”. І щоразу приходив до Галини:
– Сестро, виручи. Я вже цього разу точно стану на ноги!
Галина і Степан допомагали: то грошима, то картоплею з городу, то просто словом і підтримкою. А коли Петро потрапив у лікарню, вони першими побігли – носили передачі, платили за ліки.
У відповідь – подяка на словах. І більше нічого.
Минали роки. Донька Галини – Наталка – вийшла заміж у сусіднє село. Старший син поїхав за кордон, а молодший залишився вдома. У Галини й Степана було багато турбот, але душа раділа, що діти стали на ноги. І все б було добре, якби не постійне “потрібно” від рідних.
Сестра Марія вже відверто почала розраховувати на Галину у всьому:
– Ти ж і так у селі, тобі легко з дому вийти. Привези мені яблук. І картоплі. І ще, може, ту куртку, що твій Степан не носить.
А коли Галина натякала, що важко, Марія ображалась, казала, що сестра загордилася.
Петро теж не відставав. Телефонував і нарікав:
– От я думаю, чому мені не щастить? Бо у когось усе, а в мене – нічого. Але ж я теж маю право! Чому мені не дісталось хоч шматка від татової хати?
– Бо ти тоді сам відмовився, – м’яко нагадувала Галина.
– Бо ви мене не підтримали як слід! – відповідав сердито.
Потім захворів Степан. Серйозно, надовго. Галина сиділа біля нього днями й ночами. Усе господарство лягло на неї. Наталка приїжджала, допомагала, але інші родичі – ніби й не чули. Тиша. Хоча вони знали.
Після похорону Степана Марія приїхала… з порожніми руками і повними претензіями:
– Ти хоч спадок оформила? Бо там же і Степанова частка була. А якщо що – моїй Оксанці теж треба допомога на житло.
А Петро зайшов на другий день після похорону й сказав:
– Я тут подумав, що якби ти поділилась городом – я б хазяйнував. А то ж тебе саму тягти все важко…
І от тоді в Галині щось надломилося. Вперше за все життя вона не посміхнулась, не погодилась, не запропонувала допомогу.
– Ви пам’ятаєте, скільки разів я вас підтримувала?
– Ну… Та ти ж сама…
– Отож. Сама. Бо хотіла. А тепер – не хочу. Бо в мене більше нема сил.
Уперше за стільки років Галина зробила те, що хотіла сама. Вона здала половину городу в оренду, продала стару корову, купила білет і поїхала до доньки на два тижні. Просто так, без гостинців, без мішків.
А перед поїздкою сіла і написала два листи – Петрові й Марії. Без образ. Але з правдою. Про те, як важко бути тією, хто “завжди має, та ще й мусить дати”. Про те, що родина – не лише в словах, а й у ділах. І про те, що підтримка – це не обов’язок, а взаємність.
Після цього Марія на якийсь час зникла. А потім зателефонувала:
– Пробач. Я не розуміла. Ти завжди була для мене як опора. Я звикла. А ти теж людина…
Петро спершу образився. Але потім прийшов, притулився до порога і сказав:
– Галю, я тебе підвів. Не раз. Але ти мені – сестра. І я вдячний. Просто не вмів це сказати.
Галина ще довго тримала в серці ту мить, коли вперше сказала “ні”. І зрозуміла – любов не вимірюється тим, скільки ти даєш, а тим, чи цінують тебе. Родина – це не лише ті, хто поруч, а ті, хто поруч щиро.
Бо підтримка – то не обов’язок. А дар. І якщо ним зловживають – рано чи пізно серце закривається. Але якщо з часом хтось навчиться дякувати – ще не все втрачено.
Іноді навіть серед родини треба вчитися ставити межі. І саме це – справжня любов до себе.