— Ну що, поїдеш до мами на дачу? — запитав мій благовірний, намагаючись зробити вигляд, ніби йому байдуже. Я на нього уважно подивилася. Занадто вже завзято він мене відмовляв останній тиждень. Але чим більше він намагався мене відмовити, тим дужче мені хотілося туди поїхати.

— Так, поїду, — сказала я рішуче.

— Може, краще залишишся? У нас такі плани були на вихідні! — спробував він змінити тактику.

— Ніяких планів у нас не було, — усміхнулася я.

— У чому річ? Чому ти так переживаєш?

Він лише махнув рукою:

— Просто я хотів провести час разом, без зайвої метушні.

Але щось мені підказувало: не просто так він намагається мене втримати. Моя інтуїція вже не раз мене виручала, тож я зрозуміла — їхати треба обов’язково.

Ми з чоловіком разом уже п’ять літ. Наче й живемо мирно, душа в душу, але часом він починає витворяти таке, що й годі й казати.

То раптом без мого відома купить дорогий телефон у кредит, то зненацька продасть машину. Причому, про все це я дізнаюся випадково і в останній момент.

А тепер ще й ця дивна поведінка, коли справа стосується його мами. Він явно не хоче, щоб я спілкувалася з Марією Володимирівною.

А вона ж, здавалося б, жінка добра й проста в спілкуванні, без будь-яких витребеньок. Щоправда, що в неї на думці — те й на язиці. Часом це буває не надто приємно, але зате хоч знаєш, що вона не лицемірить. Якщо їй щось не до душі, вона скаже прямо, без натяків.

— Ох, знову твоя свекруха щось бовкнула? — запитала якось подруга, коли я поділилася з нею своїми сумнівами.

— Та ні, наче. Просто він нервує щоразу, як ми з нею збираємося поспілкуватися, — відповіла я. — І ось на дачу мене прямо відмовляв їхати. Дивно це все.

Ще в квітні, на дні народження свекрухи, вона нас запрошувала до себе на дачу. Розповідала з таким ентузіазмом, як там усе облагородила, що тепер і лазня нова є, і квіти висадила, і доріжки проклала.

Мовляв, приїжджайте, подивіться, відпочинемо разом. Я тоді одразу помітила, що чоловікові ця тема не до вподоби. Він увесь як на голках сидів і намагався перевести розмову на щось інше.

— Ну що ти мовчиш? — звернулася я тоді до нього. — Твоя мама так старається, давай з’їздимо.

— Та ну, не зараз. Краще потім, коли трохи тепліше буде, — пробурмотів він, відводячи очі.

Дивно.

Адже раніше він ніколи не заперечував проти поїздок до мами. А тут прямо як підмінили. Тоді я подумала: гаразд, не буду тиснути. Але коли за кілька місяців він знову почав мене відмовляти, я запідозрила недобре.

— Все-таки поїду до твоєї мами на дачу, — оголосила я чоловікові за сніданком.

— Ти серйозно? — в його голосі явно проскочило розчарування.

— Так. Ти ж сам казав, що вона буде рада. Я вже пообіцяла їй, що приїду.

Він подивився на мене з легким переляком.

— Ну… гаразд, як знаєш, — пробурмотів він і пішов в іншу кімнату.

І ось я поїхала.

Дорогою все гадала, що ж такого там ховається. Може, він просто боїться, що мама знову скаже щось невтішне? Чи справа в чомусь іншому? Як тільки я приїхала, одразу зрозуміла — недаремно інтуїція мене туди тягнула.

— Ой, люба моя, ну нарешті ти приїхала! — радісно зустріла мене Марія Володимирівна. — А то синочок мій усе відмовляв, еге ж? — підморгнула вона.

Я кивнула, але нічого не відповіла. У глибині душі я сподівалася, що моя свекруха проллє світло на те, що відбувається. І, схоже, вона якраз була готова до розмови.

Ось де собака зарита!

Щойно я приїхала на дачу, свекруха радісно зустріла мене біля хвіртки і відразу потягла показувати свої володіння.

— Ой, ну поглянь, поглянь, як ми тут розвернулися! — хвалилася вона, жестом запрошуючи зайти всередину.

І справді, зміни були разючі. Новий паркан, блискучі склопакети, відремонтований дах, свіжоприбудована веранда. Та й усередині будинку все виглядало як з картинки: свіжа побілка, нові підлоги, затишні меблі.

Я йшла за нею, уважно оглядаючи все навкруги і поступово усвідомлюючи, чому чоловік так завзято намагався відмовити мене від поїздки.

— От уже невісточка в мене — золото! — продовжувала свекруха, сяючи від щастя. — Інша б і за чуба свого чоловіка драла, якби дізналася, що він такі гроші на маму витрачає. А ви з ним — просто подарунок долі!

Я мовчки кивала, намагаючись тримати обличчя.

Слова свекрухи про «золоту невістку» явно були не на мою честь. Я ж навіть не підозрювала, що чоловік так щедро вклався в мамину дачу!

А чоловік, що йшов позаду нас, дивився на мене благальним поглядом, явно сподіваючись, що я не влаштую скандал на місці.

— Так, так… Чудово у вас вийшло, — видавила я, хоча всередині все кипіло.

Коли ми повернулися додому, я одразу згадала, як він запевняв мене, що премії на роботі не дали, що зарплату урізали і друг попросив позичити.

Тепер усе стало на свої місця. Виявилося, гроші йшли не в нашу сім’ю, а на облаштування маминої дачі. І хай би це були зайві кошти, але ж у нас самих частенько не вистачало на продукти!

Кредит за наш власний ремонт досі висить, а чоловік вважав за краще допомогти мамі.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — запитала я його того вечора, коли він несміливо спробував заговорити.

— Розумієш, мама давно мріяла… — почав він виправдовуватися, але я його перебила:

— А я що, не заслужила хоч трохи чесності? Як можна було так вчинити, знаючи, що в нас грошей обмаль?

Він лише понурився, не знаючи, що відповісти. Я більше не стала нічого з’ясовувати й поїхала наступного дня до своїх батьків.

— Що сталося? — запитала мама, коли я з’явилася на порозі з валізою.

— Та так, треба побути самій, — відмахнулася я.

Тепер мені потрібно було охолонути й усе обдумати. Чоловікові я не відповідала на його вибачення, хоча він буквально завалив ними мій телефон. У якийсь момент це тільки посилило моє роздратування.

— Повернуся через пару тижнів, тоді й поговоримо, — сказала я собі, коли чергове повідомлення з вибаченнями висвітилося на екрані.

Але як бути далі?

Розлучатися через таке — може, й занадто. Але й миритися з обманом я не готова. Жити в постійній напрузі, перевіряти кишені й стежити за переписками? Ні, це точно не для мене.

Я поки не знаю, як пройде наша розмова, коли я повернуся.

Але в одному я впевнена — ця розмова буде серйозною. Дуже хочеться вірити, що ми знайдемо спільну мову, адже розбитого глека, як кажуть, не склеїш…

Може, у вас, мої любі, є якісь мудрі поради, як мені бути в цій непростій ситуації?