От чесно вам скажу на початку моєї життєвої історії: на квартиру моїх батьків ми з чоловіком не розраховували, збирали на свою.

І так, ми намаялися по чужих кутах, але через 7 років у нас уже була своя трикімнатна квартира. Щоправда, ще років зо п’ять ми виплачували борги.

І ось тоді моя мати намагалася шантажувати мене своєю квартирою! Але ми з чоловіком не повелися і сподівалися лише самі і себе.

Мама ж моя, треба сказати, завжди була з короною на голові і заявляла, що за допомогу 10 тисяч гривень на місяць вона знайде, кому квартиру залишити.

Я відповіла під час тієї розмови, що якщо вона знайде таку людину, яка її забезпечуватиме і все для неї робитиме, я буду тільки щаслива, адже мені не доведеться переживати за неї і доглядати в старості.

Батька на той час уже не було живим. Не знаю, як би він повівся в тій ситуації.

Нині у нас з чоловіком дві квартири: в одній живемо, іншу здаємо в оренду. Дітей також житлом забезпечили без жодних умов.

Мами не стало два роки тому, але в мене залишилася лише гіркувата образа на неї. За останні роки свого життя вона стала дл мене просто чужою людиною.

Чи тоді це був лише шантаж, чи охочих не знайшлося, але квартира дісталася мені. І навіщо було псувати стосунки з дочкою та онуками?

Напевне, це запитання назавжди зостанеться для мене без відповіді.

Джерело