Сама я родом з досить таки невеличкого села. Маю рідну старшу сестру, Тетяна старша за мене на 5 років.

Наші батьки, скільки я їх пам’ятаю, були люди зовсім не багаті, але завдяки своїй нелегкій щоденній праці з ранку до вечора, вони дали нам з сестрою Тетяною все.

Всі ці роки жили ми не гірше інших людей в селі, не гірше чужих дітей одягалися і їли.

Тато з мамою тримали завжди чимале господарство, мали три городи, працювали, навіть не шкодуючи себе, старалися для нас і нашого майбутнього.

Завдяки постійній невтомній праці наших батьків, ми з Тетяною поїхали в місто і отримали досить таки гарну достойну освіту.

Згодом Тетяна там і вийшла заміж, живе в квартирі зі своїм чоловіком.

А я після закінчення навчання повернулася в рідне село, але з батьками не живу, ми з чоловіком живемо окремо.

Я відразу вийшла заміж за Тараса і живу в його хатині, окремо від своїх батьків. Живемо ми у сусідній вулиці, недалеко від них, правда.

Тарас постійно допомагає моєму батькові, а я щодня після роботи біжу до мами, адже вона сама вже не може обробити стільки городу, та й господарство велике їм вже не в радість.

Гроші, як і раніше батьки дають мені і Тетяні в рівних сумах, так вони звикли. А нам з сестрою, щиро кажучи, це дуже вагома підмога в сучасному житті, адже часи зараз непрості, життя важке.

Та роки минають швидко, батьки так швидко постаріли.

Тато наш згодом господарство розпродав, городи віддали обробляти сусідам.

Постало питання, хто ж має доглядати за батьками. Тоді з міста відразу мені зателефонувала Тетяна.

Сестра сказала, що вона живе далеко від тата й мами, до батьків часто приїжджати не зможе, та й з собою не забере, бо має лише дві маленькі кімнати в квартирі.

За батьками стала доглядати я, я ж не можу їх залишити, адже знаю, що їм зараз складно, та й живу я не далеко, так доля склалася, значить.

Тетяна приїжджала лише на великі свята. Останній раз вона приїхала на Великдень, ми посиділи за святковим столом разом з батьками, який приготувала я у маминій хаті, а потім Тетяна відізвала мене в іншу кімнату.

Сестра сказала, що мають вони великий борг, вона просила, щоб я батьків забрала до себе, так мені буде легше за ними, не прийдеться щодня бігати до них. А хату ми продамо і розділимо порівну.

Як не дивно, але сестра це піднесла так, що ніби і мені і їй так буде краще, адже мені не доведеться бігати щодня до батьків, адже вони житимуть зі мною, та й гроші зараз нікому не завадять.

В ту мить зайшов в кімнату мій чоловік, Тарас все дуже добре чув і зрозумів.

Тоді ми вперше мали серйозну розмову з моєю рідною сестрою Тетяною. Тарас відразу сказав, що поки батьки живі, вони житимуть в своїй хаті, адже це рідний їх дім, нехай сестра сама вирішує свої проблеми, хай гроші шукає десь в іншому місці.

Через хвилину, Тетяна вже покинула батьківську хату, і досі з Великодня ще не приїжджала до нас в село жодного разу.

Я батькам, звісно, нічого про ту розмову не розповідала, бо знаю, що вони дуже засмутяться через це, адже це їх рідна дитина, а просто так здатна відвернутися від них заради їх хати, заради грошей.

Я от зовсім не можу зрозуміти свою рідну сестру, невже вона не цінує батьків, і може жити лише для себе. Як вона там спокійно спить далеко від батьківської хати, знаючи, що батьки дуже старенькі, і їх скоро може не стати.

Тетяна з нами геть не спілкується, тримає образу на них і на мене. Але за що? В чому ми винні?

КІНЕЦЬ.