– Мені гроші потрібні, 10 тисяч євро. Ти ж мені їх позичиш? – каже сестра. І головне, Світлана так спокійно про це говорить, наче мова йде про тисячу гривень.

Останні роки я працюю за кордоном, то гроші у мене є, бо я їх заробила, але це аж ніяк не означає, що я маю їх сестрі зичити чи давати. 10 тисяч євро – це ж величезна сума. І як вона мені, цікаво, їх повертати збирається?

Проте Світлана мені заявила, що я мушу їй ці гроші дати, бо я їй винна. Оце так заявочка, я від своєї сестри такого точно аж ніяк не сподівалася.

Нас у мами було двоє двоє: я і сестра. У нас було доволі бідне дитинство. Мама нас сама ростила, бо рано стала вдовою, а в селі одній без чоловіка було дуже важко.

Жили ми бідно, мама з усіх сил старалася, щоб забезпечити нас хоча б найнеобхіднішим. Краще стало лише тоді, коли ми заміж вийшли.

Сестрі моїй, можна сказати, дуже пощастило. Вона першою вийшла заміж і пішла з дому. Заміжжя її було вдалим, адже наречений сестри був з доволі заможної родини, так що Світлана відразу після весілля переїхала у їхній великий будинок.

Я їй не заздрила, а просто пораділа за неї, бо розуміла, що тепер у Світлани почнеться нове, кардинально інше життя.

Через два роки я теж заміж вийшла і привела чоловіка додому. Щоправда, мені не так пощастило як сестрі. У мого чоловіка практично не було нічого, він приїхав з іншої області в наш район, так ми на роботі і познайомилися. Тож прийшов він до мене з однією валізою із власними речами, і все.

Але кожному своє. Світлана біля свого чоловіка як пиріг в маслі, крім того, що у них був свій великий будинок, її чоловік першим в селі придбав Волгу, тоді це було щось із області фантастики для села. А ми з чоловіком працювали і ледве зводили кінці з кінцями.

Сестра допомагати мені не поспішала, та й я її ніколи про це не просила. Одного разу був такий неприємний випадок, я з важкими сумками поверталася додому, йшла пішки по узбіччю дороги, бо не встигла на останній рейсовий автобус, який курсував в наше село.

Попри мене проїхали сестра з чоловіком на своїй новій Волзі, але навіть не думали мені зупинятися – чи то не впізнали, чи то не захотіли, чи може сильно поспішали.

Мені було не так прикро через те, що вони мене не підвезли, як через те, що сестра так сильно змінилася. Після цього випадку я просто викреслила її з свого життя і стала собі жити так, як дозволяли можливості. З сестрою ми зовсім не підтримували зв’язок, бо були занадто різними.

Минули роки. На жаль, мама давно відійшла у кращий світ. 12 років тому не стало і мого чоловіка, і я, в 55 років, наважилася їхати на заробітки в Італію.

І я сама змогла за цей час збудувати будинок, не гірший ніж у Світлани, а може і кращий. Так що, як кажуть, Бог добрий.

Коли Світлана побачила, що я, так би сказати, розбагатіла, вона сама стала шукати спілкування зі мною, почала мені телефонувати, питати як у мене справи, а коли я у відпустку приїжджаю, то вона навіть в гості заходить (чого ніколи не було).

Світлана, нарешті, згадала що ми рідні, і нам треба родичатися та разом триматися.

Я теж була такої думки, бо відколи мами не стало, вона залишилася для мене єдиною рідною людиною, але щось в цьому мене насторожувало, адже як так – сестра зі мною не хотіла знатися все життя, а на старість так змінилася!

У липні я приїхала у відпустку додому, і в перший же день до мене сестра прибігла, сказала, що має до мене справу. Світлана дуже просила мене позичити їй 10 тисяч євро.

Така сума у мене була, але я не планувала нікому нічого зичити, тому я сестрі відмовила.

На що вона ображено сказала, що я їй винна ці гроші, і навіть більшу суму, адже в свій час вона пішла з батьківської хати без нічого, все мені залишила, і тепер я маю сплатити їй її частку, так буде по-людськи.

Я вже й сама не знаю, що робити. Світлана і справді в свій час пішла з дому без нічого, а мені дісталася і батьківська хата. Але ж саме я маму доглядала до останнього.

Як ви гадаєте – я справді щось винна своїй сестрі? Дайте пораду, бо ситуація життєва і не дуже просто розібратися в ній з ходу.

Джерело