За останні три роки моєму братові довелося взяти на себе основну відповідальність за турботу про нашого дідуся на селі. Він регулярно їздив до нього, привозячи продукти та різні дрібниці для господарства.

Я, зайнятий своєю роботою та сім’єю, не міг так часто їздити до села.

Коли дідусь пішов із життя, ми з братом зібралися у нотаріуса, щоб почути заповіт.

“Так, увага,” – почав нотаріус, – “ваш дідусь залишив своєму онуку, Олексію, частину свого майна, а іншу частину – його брату, Ігорю.”

Я подивився на брата, здивований і трохи збентежений. Олексій був явно здивований.

“Що? Чому він розділив майно? Я ж дбав про нього весь цей час”, – обурився Олексій.

“Я не знаю, брате” – відповів я, відчуваючи провину за те, що так мало допомагав.

Суперечки та образи почалися одразу ж після цього дня.

Ми зустрілися у селі, щоб обговорити, як поділити майно.

“Ти навіть не спромігся приїжджати до нього хоча б раз на місяць! Як дідусь міг залишити тобі половину?” – говорив Олексій із образою в голосі. “Я знаю, знаю…

Я міг би більше допомагати. Але дідусь, мабуть, мав свої причини”, – намагався я заспокоїти ситуацію.

“Ти навіть не розумієш, скільки я вклав зусиль! Це несправедливо”

– Олексій був на межі сліз. Ми стояли в порожній кімнаті дідусевого будинку, і я зрозумів, що ніякі речі не варті того болю та розбрату, які ми відчували.

“Послухай, Олексію, давай розділимо все по справедливості.

Я відмовлюся від своєї частки на твою користь.

Ти правий, ти заслуговуєш на більше,” – запропонував я.

Олексій дивився на мене, ніби не вірячи своїм вухам.

“Ти серйозно?” – Запитав він. “Абсолютно.

Ми – сім’я, і жодні гроші чи речі не повинні нас поділяти.”

З цього моменту ми змогли подолати розбіжності та разом вшанувати пам’ять дідуся, зберігши при цьому міцні братські узи.

КІНЕЦЬ.