– Вони з’їли весь твій запас їжі, знаючи, що в тебе маленька зарплата, перетворили квартиру на хлів, а тобі було незручно? – обурювалася Олена. – Ти серйозно?

– Я не так вихована… Мені було ніяково сказати їм про це. Я думала, навіть була впевнена, що це все на день-два, і Віра з Павлом самі зрозуміють, що далі залишатися в мене непристойно, – невесело відповідала сестрі Марина…

– Та до біса твоя вихованість, якщо якісь упирі творять із твоїм житлом усе, що їм заманеться! – емоційно відреагувала Олена.

Вона приїхала до молодшої сестри, яка винаймала крихітну квартиру в центрі міста. Звідси їй було рукою подати до своєї роботи, та й плата за житло була цілком прийнятною.

Рік тому Марина з відзнакою закінчила університет і тепер працювала економістом на одному з державних підприємств, де колись проходила практику.

Зарплата у неї як молодого фахівця була так собі, хотілося заробляти більше, і Марина шукала таке місце. Проте, не дуже поспішала покинути свою справжню роботу, чудово розуміючи, що скрізь потрібні фахівці з досвідом роботи.

З особистим життям у Марини поки не складалося. Навчаючись в університеті, весь свій вільний час вона проводила за підручниками. А зараз нікуди, крім роботи, не ходила, так втомлювалася, що ввечері просто з ніг валилася. Зустріти свою долю було ніде. Та й на роботі всі колеги здебільшого були жіночої статі.

Зате цією обставиною – самотністю Марини – дуже добре користувалися родичі з селища,звідки вона була родом.

Дізнавшись, що вона знімає квартиру, до неї потягнулися всі кому не лінь. Як то кажуть, і старий, і молодий, і низький, і високий. І близька рідня, і сьома вода на киселі.Тепер, приїжджаючи в місто в якихось справах, а то й просто для того, щоб весело провести вихідні, рідня зупинялася в тихої й безконфліктної Марини.

Особливо нахабніли в цьому плані двоюрідна сестра Вірка з чоловіком Павлом. Приїхавши до неї одного разу, вони стали практикувати цю звичку постійно. Тепер рідкісний місяць обходився без того, щоб на день-другий до Марини не заявилися гості з селища.

То Вірці потрібна була нова куртка і чоботи до зими, то Павло хотів знайти дефіцитні запчастини до своєї машини, то їхнім дітям треба було терміново відвідати цирк і зоопарк, бо ж канікули.

– Ти, Марино , йди на роботу, не переживай, ми самі тут упораємося, не вперше, – спокійно проводжали вони вранці господиню з квартири, а самі залишалися господарювати.

І якщо в усі попередні приїзди гості зупинялися в неї на день-другий, особливо не докучаючи господині, то останнього разу чомусь вирішили провести в Марини цілий тиждень. І довше б жили, звісно. Збиралися, принаймні. Але приїхала рідна сестра Марини Олена, яка й прогнала геть цих нахаб.

Олена була старша за сестру на сім років, жила вона в іншому місті з чоловіком і сином і мала зовсім іншу вдачу і характер, ніж її тиха і спокійна сестра.

Зателефонувавши якось увечері Марині, щоб дізнатися, як справи і здоров’я молодшої сестрички, вона насилу змогла розібрати, що та їй говорить. У її маленькій квартирці стояв такий шум і галас, що бідній господині довелося вийти на балкон, щоб продовжити розмову.

– А що там у тебе відбувається? -здивувалася Олена. – Ти що гостей покликала? Посеред тижня? А що святкуєш, дозволь дізнатися?

– Та нікого я не запрошувала! Це Вірка з Павлом і дітьми в мене вже тиждень живуть. Зараз же канікули зимові, ну от вони й вирішили їх весело та з розмахом у місті провести, – ділилася з сестрою Марина.

– Що? Вони у тебе в твоїй малесенькій квартирці вже тиждень живуть? Ну ні! Ти мене розігруєш! Не може такого бути? – не повірила Олена.

– Та який там! Мені вже не до жартів. Кажу як є, – невесело відповідала Марина.

– Так виженеш їх! Що ти церемонишся? – закричала сестра в трубку. – Знаю я цю нахабну сімейку. Без мила в одне місце влізуть!

– Я не можу… Ну як ти собі це уявляєш?

– От же! Ти мені краще поясни, як ви там усі вміщаєтеся, у твоїй комірчині? – здивувалася Олена.

– Та як? Ось так! Я з дітьми на дивані, а Віра з Павлом на підлозі сплять. Кажуть, що їм і на підлозі добре, – ділилася із сестрою Марина.

– Гаразд, завтра сама приїду. Усе одно збиралася тебе відвідати. Чекай, розберуся я з твоїми гостями, – пообіцяла Олена.

Марина повернулася з балкона у квартиру, де голосно кричав телевізор, транслюючи молодшим гостям якийсь веселий мультфільм. Самі діти валялися на її маленькому диванчику, з хрускотом поглинаючи чіпси з пакета. Для господині місця тут явно не було.

На невеликій кухоньці, куди пройшла Марина, намагаючись знайти собі там місце, за столом розташувалися Віра і Павло. Уже звичними рухами вони накидали на стіл усе, що знайшли в неї в холодильнику.

Самі родичі воліли майже нічого з продуктів не купувати. Навіщо витрачати гроші, коли всі продукти є в господині в холодильнику? Ми гості – міркували вони, ось нехай і пригощає нас Маринка! Тільки дітям чіпси з сухариками з шоколадками перепадали. Та й то тому, що ті клянчили їх у батьків голосно і наполегливо.

За тиждень холодильник спорожнів і виглядав тепер сиротливо. Усе, що привезла для себе нещодавно з села Марина, було з’їдено. Величезний домашній бройлер, п’ять десятків яєць, велика банка сметани і кілограм домашнього селянського масла. Пішли в хід і дві пачки сосисок, які Марина купила в супермаркеті, філе білої риби, що вона любила готувати до відвареного рису. Рис із макаронами, до речі, теж був з’їдений гостями.

– Слухай, я в тебе на балконі, здається, гриби солоні бачила. Тягни сюди, якраз нам до вечері будуть, – заявила нахабна гостя, приготувавши їжу з продуктів Марини.

Сьогодні Віра вирішила, що банки із закрутками теж пора вже відкрити. Чого вони стоятимуть без діла? А до них і картоплю зварити, яка теж так до речі знайшлася в шафці під мийкою.

– Ти, Марино, напевно, огірки солоні не їси? Та й салат із моркви й кабачків теж, бачу, без діла в тебе стоїть! – господарювала на кухні Віра. – А ми з Павлом любимо соління. За зиму з’їдаємо все, що я влітку закручую. Ні баночки не залишається.

– Так, якось до банок ще справа не доходила… Тільки днями їх привезла. Але я теж люблю соління. Мама мені тому й дає завжди із собою, – відповідала Марина.

– Ось і добре що дає. Спасибі тітці Раї за її маринади!

Коли Олена подзвонила у двері, була вже сьома година вечора. Усі гості, і великі, і маленькі, прогулявшись яскравим новорічним містом, валом лежали на розкладеному дивані Марини і дивилися якусь веселу комедію.

Сама господиня сиділа на кухні, намагаючись зрозуміти, як вона все це допустила. Дівчина картала і лаяла себе за слабкість і нерішучість, але нічого не могла вдіяти.

Коли ж пролунав дзвінок, вона стрімголов кинулася до дверей. З усмішкою відчинила їх, впускаючи старшу сестру.

– Привіт, – обійняла гостя Марину. – Рада зустрічі. Ох, і худорлява ж ти, сестричко! Окупанти, я так розумію, на місці?

– Так, у кімнаті.

– Так, чую вже. Ну, що ж, зараз будемо вставляти мізки нашій нахабній рідні, – упевнено промовила Олена і рішуче рушила в кімнату.

– Підйом! – рявкнула вона, взявши пульт і вимкнувши телевізор, який так кричав, що із сусідньої квартири цілком можна було слухати весь сюжет фільму.

– А? Що? – прокинулися від дрімоти Віра і Павло. – О, Оленка приїхала! Оце так зустріч!

– Я сказала, встаємо! І швидко! Чого розляглися тут? Ви ж не в готелі, – продовжувала Олена гучним голосом.

– Мамо, ми не хочемо вставати, ми кіно хочемо дивитися, нехай тітка ввімкне телевізор, – почали піднивати діти.

– А я не зрозуміла, Олено, чого це ти тут розкомандувалася? – бачачи, що та жодним чином не відреагувала на радісні вигуки рідні, вже іншим тоном запитала незадоволена Віра.

– Так, – сказав Павло. – Поводься пристойно. Ти не вдома, а в гостях!

– Та ти що? От ти мене ще повчи, як себе в гостях поводити!

– І повчу, – настирливо продовжував Павло, який ще не прохмелився після вечері.

– Дружину свою повчи борщ варити! Ви що тут влаштували, варвари? Як у вас мізків вистачило залишитися і жити всім сімейством стільки часу в цій квартирі? – продовжувала Олена, не зменшуючи напору.

– Тебе забули запитати, – грубила їй Віра. – Марина нам рада, а ти не вякай. Сама в гостях.

– Що? Ось якраз запитати в розумних людей не завадило б, коли своїх мізків немає. Скористалися тим, що Марина покірлива, не може за себе постояти, і вломилися до неї. Та це було б ще півбіди! Якби у вас хоч краплини совісті було! Але ви ж хочете за чужий рахунок пожити, на халяву!

– Ти що це кажеш? На яку халяву натякаєш, сестро? – здивувалася Віра.

– Марино, ну ж бо відкрий мені свій холодильник і шафу, де в тебе крупи та інші продукти зберігаються! – скомандувала сестра.

– Та не варто… Там усе одно порожньо, – тихо відповіла Марина.

– Порожньо? Тобто ось ці все зжерли, виходить? Насіли на бідну самотню дівчину, за яку заступитися нікому, і обжерли її, як картоплю колорадський жук? – дедалі голосніше запитувала Марина.

– Ми купували продукти. Не обмовляй нас! Бач, приїхала правдолюбка! Як усе добре було без тебе! – обурився Павло.

– Так? І що ж ви купили за цей тиждень? Дуже цікаво було б дізнатися?

– А ми не зобов’язані перед тобою звітувати, а Маринка всім задоволена, раз мовчить, – відхрещувалася Вірка.

– Ось! Ти чула, як шкідливо мовчати, якщо тебе щось не влаштовує? – повернувшись до сестри, сказала Олена.

– Ось такі пройдисвіти дуже люблять використовувати тихих і не здатних за себе постояти людей. Будь розумною, Марино, вчися на своїх помилках.

Олена повернулася до гостей і впевнено продовжила.

– А тепер із вами, панове халявщики. Оскільки ви з’їли весь місячний запас продуктів у моєї сестри, будьте ласкаві, компенсувати шкоду грошима.

– Ага,зараз! Звідки в нас гроші? Збожеволіла? Нам у селищі такі зарплати, як у місті, і уві сні не снилися! – обурилася Віра.

– Так, так, розкажи мені. А свиней і курей тримаєте, м’ясо продаєте? Чи ви безкоштовно все людям роздаєте? – продовжувала Олена наполегливо.

– Немає в нас грошей, ясно тобі! – наполягала Віра.

– Ну добре, ти сама мене змусила!

Олена дістала телефон із сумочки.

– Мамо, привіт! Так, усе добре. Приїхала. Потім розповім. Слухай, ти говорила, що ви Петру з Ганною гроші винні були, за свинину, здається. Так от, Віра зараз сказала, що сама своїм батькам гроші за вас віддасть. Так! Вони ж у Маринки вже другий тиждень усією сім’єю безплатно живуть. Ну ось як компенсацію сплатить ваш борг. А ви потім самі з Маринкою розрахуєтеся, гаразд?

– Ти що це придумала? Не збираюся я ніякі гроші нікому віддавати! – кричала Віра, ошелешена таким нахабством Олени.

– Так? Тоді я із задоволенням розповім Павлу, з ким ти спілкувалася, коли приїжджала до мене в гості два роки тому? Згадала? Я ось добре це пам’ятаю. Думаю, і твоєму чоловікові буде цікаво дізнатися.

– Це на курси коли вона їздила, так? – уточнив раптом серйозніший чоловік.

– Так, саме тоді.

– Ні, ні! Я віддам борг. Усе оплачу! – раптом різко погодилася ВІра. – Та й час нам збиратися, раз ти приїхала. Усім разом нам тут точно не вміститися.

– У чому річ? – обурився Павло. – А ну-ка розповідайте все! Олено, я чекаю!

– Удома будемо розбиратися, удома. Та й розповідати-то нічого. У гості до одногрупниці кілька разів сходила, і все. Подумаєш, – розгублено посміхалася Віра.

Гості напрочуд швидко зібралися і покинули житло Марини.

А Олена суворо заборонила сестрі хоч когось пускати у свою квартиру.

– І скажи всім у селищі, що притулок закрився. Усе! Вчися вже говорити ні. Корисна якість. А то без штанів залишишся одного разу.