З самого дитинства я проводила дні, піклуючись про своїх молодших братів та сестер. Мати поїхала на роботу, і в дев’ять років я була вже другою мамою для молодших.

Я годувала, купала і навчала брата та сестру, дбала про будинок та тварин. Моє дитинство було втрачено, але все це здавалося необхідним, тому що мої батьки не могли впоратися самі. Я вклала свою душу в їхнє виховання, сподіваючись, що колись вони підтримають мене.

Однак коли ми з чоловіком будували будинок, жодної допомоги нам не запропонували. Ми працювали – будували, прикрашали, доглядали нашу дитину по черзі…

Брат і сестра знаходилися всього за 20 кілометрів, а вони так і не з’явилися. Як тільки наш будинок був готовий, прикрашений садом і альтанкою, вони з’явилися, вихвалюючи наші старання і вже будуючи плани сімейних посиденьок та застіль.

Отже, минуло півтора роки. Наш малюк серйозно захво рів, що вимагало частих візитів до міської лікарні.

Лікарня була переповнена, і нам довелося жонглювати всіма документами, щоби влаштувати сина туди. Потім я у розпачі тиждень шукала притулку у брата.

Однак він ухилився від мого прохання під непереконливими приводами, яких я навіть не пам’ятаю. Тоді я звернулася до сестри.

Вона неохоче погодилася, але вимагала, щоб ми самі купували собі продукти, а їх продукти в холодильнику не чіпали, і встановила триденний ліміт на наше перебування у її домі.

У мене не було іншого вибору, і я вирішила стерпіти її ставлення до себе, але не минуло й 24 години, як нас вигнали, поскаржившись на плач дитини, що порушує їх сон.

Притискаючи до себе хвору дитину, я оселилася в готелі неподалік лікарні.

Сльози текли градом по моїх щоках, жало зради було дуже гостро відчутне. Мої жертви здавалися марними, оскільки сім’я, яку я виростила, відвернулася від мене, коли я її найбільше потребувала.

Сувора реальність їхньої байдужості зламала мій дух остаточно.