Минулого літа ми з дружиною нарешті вирішили з’їздити у відпустку на море. Як транспортний засіб ми вибрали потяг. Потягом нам потрібно було їхати 2 з половиною дні, тому ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб їхати з комфортом, без подразників.

Отже, ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала бутерброди та вино. Я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися і відчували, що почався найнезабутніший тиждень нашого спільного життя. Коли я вийшов на хвилинку з купе, мене зупинила повненька жінка:

– Вітаю! Вибачте, я краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до себе мене з донькою, бо наші сусіди лише п’ють та курять. Нам уже нема чим дихати.

– Підійдіть до персоналу, вони все вирішать – відповів я.

– Ми підходили. Нам сказали, що вільних місць більше нема.

– Вибачте, звичайно, але я нічим допомогти не зможу: ми із дружиною заплатили за ціле купе. Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я вже не почув і пішов у своїх справах.

А коли повернувся, то побачив картину маслом: сидить моя дружина, склавши руки на колінах, а поруч – та сама дамочка з валізами, а її дочка – навпроти.

– І знову привіт, ви що тут забули? – я вже кипів від люті.

– Як це? Я вам усе пояснила.

– Беріть свої валізи і йдіть. Негайно! Інакше я змушений буду звернутися до провідників!

-Флаr тобі в руки! Провідники нічого не змогли вдіяти із ситуацією, тому мені довелося йти прямо до начальника рейсу. Там сказали, що підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один.

Громадянка ця не пропустила шансу накинутися на мене.

– Ну і що?

Надіслали куди подалі? Прямо під час цієї фрази до нас підійшли кілька чоловіків та виставили її за двері. Ідучи, вона щедро крила нас матом.

Пізніше в одного з провідників ми довідалися, що в неї взагалі був квиток у плацкартний вагон. Ось так і почався наш чудовий відпочинок на морі.

КІНЕЦЬ.